Запоріжжя – колиска українського козацтва, форпост незалежності й волі. Місто повсякчас живе у стані постійної тривоги, гучні сирени десятки разів на день виють про обстріли, містяни навчилися безпомилково впізнавати на звук смертоносні РСЗО, ОТРК, «Град», Торнадо-С», «Іскандер»/Х-22, БПЛА, найчастіше прилітають С-300. Годі й говорити про довколишні села, де ворог методично знищує все живе : житло, людей, тварин.
Статистика не встигає фіксувати втрати. Ось лише деякі факти, що свідчать про масштаби трагедії, пов’язаної із загибеллю тварин на Запоріжжі. За словами начальника управління Департаменту агропромислового розвитку Запорізької ОВА Віктора Плечуна, у Запорізькому регіоні попередньо відомо про руйнування 22 та пошкодження 12 тваринницьких приміщень та п’яти будівель рибних господарств, загибель 1491 голови великої рогатої худоби (ВРХ), у т.ч. 609 корів, 1397 свиней, 10012 голів птиці. Знищено 77009 тисяч доз сперми молочних і м’ясних порід ВРХ. Не можливо підрахувати кількість риби, яка загинула внаслідок руйнації Каховської ГЕС та знищення Каховського водосховища. Але це лише приблизні цифри, адже про долю сотень тисяч домашніх тварин у приватних будинках на окупованій території Запорізької області даних немає.
Снаряди та ракети летять сюди чи не щодня. Достатньо глянути на карту військових дій, щоб уявити масштаби трагедії. Втім, більшість фермерів, господарів на підконтрольній Україні території не полишають своїх тварин, дбають про них у цей непростий час, як би важко це не було.
Наша розповідь – про кінно-спортивний клуб «Кавалькада», що у селі Нижня Хортиця під Запоріжжям. Свого часу газета «Червоний промінь» розповідала про їхню діяльність http://prominzp.info/sport/ksk-kavalkada-vikno-u-svit-kinnoho-sportu/
Напередодні майбутньої зустрічі з власницею цього клубу Оксаною Добровольською – Волошиною я трохи хвилювалася. Повернулася думками у свою юність, адже виросла у конезаводі №86 Новомиколаївського району Запорізької області, займалася у кінно-спортивній секції. Коники, мої любі, такі витончені та чутливі, як же вам живеться під час війни? Одна з моїх перших новел була про вас – МОЇ ГРИВАСТІ ДРУЗІ…
На правобережжі Дніпра до Запоріжжя прилягає Долинська громада, ворог і сюди влучає нерідко: у результаті обстрілів у селі Розумівка зруйновано дитячий садок, олійницю, постраждала також страусина ферма. Сусідній Нижній Хортиці пощастило трохи більше – влучання були у поля, поруч, на молочну ферму, що за 200 метрів від кінного клубу Кавалькада та у балки поблизу.
Романтика й суворий прагматизм
Сім кілометрів від Запоріжжя по трасі у обрамленні зелені – і ми вже біля «Кавалькади». Приміщення конюшні можна назвати історичною пам’яткою, адже збудували їх у 19 сторіччі німці-меноніти і використовували за тим же призначенням, що й сьогодні – вирощували, доглядали та тренували коней. Дуже рада була зустрічі з Оксаною Добровольською- Волошиною, для якої конярство – це не просто любов усього життя, а й професія, захоплення, стан душі. Протягом останнього часу поголів’я коней в Україні скоротилося втричі і продовжує зменшуватися. А тут ще й війна. Якби не романтики-ентузіасти, такі як пані Оксана, ситуація була б ще драматичнішою. Всі сили та душу вона вклала у цю благородну справу, відновлені приміщення колишнього зерноскладу з її приходом отримали друге дихання. Кожен її прудконогий вихованець – віддана частинка серця, адже зробити з маленького лошати спортивного коня-чемпіона, не кожному майстру під силу. Це стало можливим завдяки копіткій щоденній наполегливій праці та досвіду, отриманому від тренера – наставника Василя Дробахи, набутим знанням та навичкам сина Богдана по роботі з коньми як в Україні так і за кордоном. Загалом ця тендітна жінка-керівник поєднує купу обов’язків – директора, тренера, логіста, спортсменки – справляється з цим дуже професійно, хоча все складніше долати проблеми цього непростого часу. Зараз у клубі доглядають 21 скакуна, а за цим стоїть не лише годування, догляд, підтримка здоров’я, а й постійний пошук засобів до існування, тренування, змагань, робота зі спортсменами, молоддю.
– Як Вам вдається триматися на плаву, адже людям важко вижити сьогодні. Напевне, зайняття у кінно-спортивному клубі, навчання верхової їзди, відійшли для запоріжців на другий план, – перше запитання, яке я поставила власниці клубу.
– Справді, з початком війни багато земляків виїхали з України, деякі власники коней і сьогодні знаходиться за кордоном, і декілька спортсменів, і дітей, які тренувалися у нас. Тому кількість відвідувачів клубу значно зменшилась. Але більше з’явилося бажаючих просто поспілкуватися з кіньми, насолодитися їх позитивною енергією, – зазначає Оксана Вікторівна. Далі – її розповідь про непрості будні.
Тваринам важче переносити війну, вони дуже чутливі. Коли ворог починає гатити десь близько, вони припиняють їсти, здається, що навіть дихати, притискаються до стіни і ніби завмирають. У перші дні вторгнення через гучні звуки вибухів артилерії та снарядів отримали сильний стрес. А коли стався «приліт» у сусідів на молочну ферму, від страху коні схарапудилися, кинулися до огорожі і своїми тілами вибили частину бетонного паркану.
Якщо люди можуть про себе подбати, то тварини залежні від нас на сто відсотків. Чи нагодуємо їх? Чи вдасться дістати корми, чи доїде замовлене сіно? Чи доглянемо за їх станом здоров’я , привеземо вчасно тирсу, стружку…
Торік було надзвичайно важко з кормовою базою: багато фермерів у нас через військові дії не змогли зібрати урожай, зерно, солому, сіно. Тому корми доводилося шукати в інших областях. Логістика – шалено дорога. От ми придбали сіно на Полтавщині. Винайняти вантажівку – мінімум 25 тисяч гривень, 10 тонн сіна – іще 35 тисяч гривень. Загалом машина сіна обійшлася у 60 тисяч гривень. А вистачить його коням на півтора місяці, довелося економити, розтягувати годування на два місяці. Неочікувана допомога надійшла від команди UAnimals, вийшла на них випадково – написала в соцмережах про нашу біду, і зоозахисники відгукнулися, підтримали кормами. Цього року також допомогли, надіслали дороговартісні препарати для тварин. Ми не маємо фінансової можливості такі закупити. Наприклад, для одного коня медпрепарат коштував 400 євро, це неймовірна сума. Вони нам його придбали, а також допомогли купити овес, якого коням вистачить до кінця літа.
– Наскільки дорого нині утримувати коня, клуб?
– Крім власних, у нас є шестеро приватних коней, частина господарів яких виїхали, а ми продовжуємо доглядати та тренувати їхніх тварин: лише корми обходяться у понад п’ять тисяч гривень в місяць на одного. А ще утримання приміщень, електроенергія, вода, податки, ветеринарні обстеження – все коштує грошей. Також зарплата персоналу, хоча нас і небагато: я, мій син, жінка-конюх та дівчата Катя і Віка, які допомагають нам в обмін на тренування та заняття спортом.
Виживати дійсно дуже складно, спонсорів, інвесторів немає. Постійних клієнтів також зараз дуже мало, до десятка приходять, хто один раз, хто двічі на тиждень. Хоча світ не без добрих людей! Вже двічі нам надавали допомогу волонтери зі Швеції.
Займатися пошуком грантів чи інших фінансових можливостей просто не вистачає часу, я сплю чотири – п’ять годин на добу. Зранку зазвичай – в роз’їздах, то треба привезти тирсу, то домовилася за сіно, доки відвантажать, доставлять, все слід контролювати. Друга частина дня: тренування, робота на конюшні. З поголів’ям спортивного напрямку і людьми, які тренуються на професійній основі, займаюся особисто я та син. Команда у нас невелика, п’ять спортсменів, які можуть представити клуб на змаганнях.
Катя, Віка і Даша втекли від війни і
прихилилися до гривастих
Війна зірвала з рідних місць чималу кількість людей, які знайшли прихисток у Запоріжжі, дехто з ВПО завітав
до клубу і приріс до нього тілом і душею. Так, Даша з Бердянська, у якої тато воює, займається кінним спортом у «Кавалькаді» вже понад пів року. Це її перше захоплення кіньми.
А от Катя і Віка, приїхали з-під Василівки, де мали невеликий досвід спілкування з кіньми у фермерському
господарстві, потім займалися на острові Хортиця. Але найбільше їм сподобалися тренування під керівництвом Оксани Вікторівни, тож попросили: «Хочемо бути у вашій команді!» Катя живе у Шелтері м.Запоріжжя разом з мамою та молодшою сестричкою, після навчання регулярно приїздить сюди, допомагає доглядати коней. Отримавши певні професійні навички від тренера, тепер може й сама як інструктор проводити зайняття з дітьми. Творча особистість, гарно фотографує. Віка – її права рука у роботі з кіньми та дітками.
Катруся поділилася з нами, що для неї значить спілкування з конями.
– Цей клуб для мене як рідний дім, проводжу тут майже кожен день, це моє життя. І своє майбутнє хочу пов’язати з тваринами, вже вступила до навчального закладу, де здобуватиму професію ветеринара. Мене з дитинства вабили коні, але у Василівці можна було лише покататися, а не займатися професійно. Тож я вдячна долі та пані Оксані за цю можливість – реалізувати свою заповітну мрію.
Песики і котики теж у себе вдома
Приємно здивувала на території клубу велика кількість чотирилапих пухнастиків: 6 собак і 15 котів. З усього видно, почуваються вони чудово.
– Коли люди почали виїжджати з села, покинуті котики і собачки шукали собі новий дім, йшли до нас. Шкода було їх, худих, беззахисних, спершу підгодовували, відтак і залишилися у нас. Син підібрав на дорозі збитого машиною собаку, довго лікували, возили у ветлікарні, кололи препарати, нарешті відходили. Видно, що його раніше били, на одне око сліпий пес, агресивний, доводиться тримати на цепу. А ще торік прибилася до нас молоденька собачка, а в нас була своя матуся з 6 цуценятами. Запросили ветлікарів, зробили стерилізацію, впорядкували це господарство. Отак і живемо. Усі вимагають догляду і любові. Перед тим, як йти до конюшні, варю 15-ти літрову каструлю каші, змішую з тваринним кормом, консервами, хлібом, спеціально купую для них на хлібозаводі, – виїдають усе і ще просять.
Світ від добра світлішає
Щоб підтримати свій колектив та діток сімей переселенців з шелтеру м.Запоріжжя та с.Нижня Хортиця, Оксана Вікторівна напередодні Різдва влаштувала на території КСК «Кавалькада» чудове свято із ялинкою, запрошеними аніматорами, Снігуркою та Дідом Морозом. Прикрасила на подвір’ї яблуками, бананами, цукерками 200-річну сливу. Мовляв: «Дивіться, діти, яке диво – стара слива на Різдво вродила для вас!». Цікава програма з конкурсами, призами, подарунками, частуванням, показовими костюмованими кінно-спортивними виступами – неймовірно вразила дітвору. Деякі з них розповідали, що вперше в житті відвідали такий незвичайний захід. А спілкування з чудовими кіньми залишиться в їхній пам’яті назавжди.
А торік у квітні сталася неждана пригода. Оксані зателефонували люди із села Мала Токмачка, що потерпає від постійних обстрілів, і попросили допомогти вивезти їхніх коней. Сім’я фермера виїхала вже давно, а чоловік залишився, бо не міг кинути коней. А коли від ворожого снаряду на його очах розлетівся трактор, вирішив тікати. Запряг коней в підводу і поїхав назустріч Оксані. А в селищі Комишуваха залишив підводу, сів верхи, другого коня хотів вести на мотузці. Там їх і підібрала Оксана у свій причіп для перевезення коней, доправила до себе, розмістила. Вісім місяців жили у неї ці два коники, жодної копійки не взяла з господарів за утримання. Їхня родина з дітьми теж була запрошена на Різдвяне свято, батько тоді стояв і плакав, щиро дякуючи за добро.
А ще вивозили коней з- під Харкова. Коли село Щасливе звільнили від окупантів, Оксана поїхала туди разом з сином, забрали двох коней, допомогли знайомому кіннотнику, який був у скруті. І зараз ці коні й досі перебувають в Нижній Хортиці на утриманні. «Своїм треба допомагати за будь- яких обставин», – переконана Оксана Добровольська. Хоча зізнається, що у самих буває така безвихідь, часом доводиться купувати продукцію «під запис».
– Чи розглядали Ви варіант релокації, вивезти коней у більш безпечні місця?
– Якось син запитував мене, чи є у нас запасний варіант, щоб виїхати звідси? Немає. У мене причіп, розрахований на двох коней, є, правда, ще один старенький – ну, чотирьох коней врятуємо, а решта, що з ними робити? Замовити перевезення коней – нереально дорого: один кілометр коштує один євро. Щоб лише одного коня відправити на Захід України, потрібно тисячу євро, у нас немає таких коштів.
Оксана тішиться, що підготовлені нею з Богданом та їх тренером коні показують гарні результати на змаганнях, причому не тільки в Україні, а й за кордоном. Незважаючи на воєнний стан, змагання в Україні проходять, найчастіше – на Київщині та Дніпропетровщині. Під час останніх виступів з конкуру у Дніпрі Оксана Добровольська – Волошина поповнила скарбничку своїх нагород ще однією срібною медаллю. Тож спортивні коні КСК «Кавалькада», яких мають змогу придбати шанувальники кінного спорту в Україні та за кордоном, безперечно будуть перлинами їхньої колекції.
Історію свого життя Оксана Вікторівна не вважає історією успіху, радше – шляхом цілеспрямованості. Обидві її сестри також дотичні до конярства, у фермерському господарстві старшої сестри утримуються коні й молодша сестричка професійно займається іпотерапією. Син Богдан, як і сама Оксана – кандидат у майстри спорту, призер багатьох змагань з кінного спорту, тренер – надія і продовжувач династії кінотників.
Але поки що у кінно-спортивного клубу «Кавалькада» одна мета – вижити в ці нелегкі часи та врятувати життя своїм чотириногим друзям. Війна – це страждання не лише людей, а й тварин. Важливо пам’ятати, що ми можемо і повинні допомагати братам нашим меншим, і це нині наш обов’язок.
Якщо бажаєте підтримати клуб «Кавалькада», шукайте їх в соцмережах: Inst. Kavalkada_stable
Наталія Стіна.
