Мене звати Світлана, мені 38 і вже 9 років я живу в селі Біленьке. Самостійно виховую двох дочок. Молодшій Вероніка, котрій 6 років. Старша – Маргарита, їй 9 років, і вона має інвалідність.
На жаль, чоловік не зміг чи не схотів бути з нами й разом виховувати дітей. Родичів у Біленькому в мене немає, тому з усім справляюся сама. Маю вищу освіту і працювала за спеціальністю технолога виробництва рибної продукції.
Зараз все моє життя обертається навколо моїх дітей. Влітку ми часто гуляємо надворі, можемо відвідувати ІРЦ, а взимку увесь час вдома, бо виїхати кудись на візку досить складно. Вони в мене чудові, та вже дуже хочеться на роботу. Бо наразі ми повністю залежимо від державних виплат, а це досить складно.
– Виховувати дітей самій складно кожній жінці. А якщо твоя дитина потребує особливого догляду, то в рази складніше. Що допомагає Вам не опускати руки?
– Напевно, любов. Коли твоя дитина має інвалідність і на всі сто залежить від тебе, доводиться багато чого в собі змінити, щоб стати їй хорошим помічником: вчитися, багато читати про хворобу, занурюватися в лікарську науку, розбиратися в результатах досліджень і аналізів. А дитина залишається дитиною. Вона любить гратися, намагається пізнавати світ, хоч і не може ходити, погано спілкується, але все ж вміє це робити. Ти віддаєш їй всю свою любов і отримуєш її у відповідь.
Я постійно намагаюся давати дівчатам те, що їм необхідно. Ми виконуємо вправи, намагаємося дотримуватися режиму дня та всіх рекомендацій. Маргарита –дитина жвава. Вона залюбки грається в сухому басейні, не ходить самостійно, але швидко повзає і може дотягтися до того, що її цікавить.
Ще одна наша пристрасть – це коні. Колись пощастило займатися іпотерапією. Це було справжнє щастя для донечки. Було б чудово мати таку можливість частіше. Проте коли твоє життя фінансує виключно держава, можливості дуже обмежені.
Звісно, нам допомагають, особливо перед виборами. Але хотілося б бути більш фінансово незалежною і мати впевненість у майбутньому. Хотілося б мати роботу.
Хочу сказати про бар’єри і транспорт. Архітектурна недоступність у селі – це дуже незручно, але пристосуватися до цього можна. Але неможливість доїхати до м. Запоріжжя, де моїй дитині кожні 3 місяці роблять обстеження і аналізи – це дійсно велика проблема. Коли є власний автомобіль, то все гаразд, а от без нього кожна поїздка перетворюється на надважке випробування. Візка на колесах, який би легко складався, ми собі купити не можемо, а в маршрутку наш візок просто не вміщається. Та й донька вже не маленька, важка, самій мені точно не впоратися. Думаю, що соціальне таксі нам дуже допомогло б, адже в нашій громаді багато людей з інвалідністю потребують такого транспорту.
