Як ми писали в попередньому номері, у Біленьньківській громаді реалізовано проєкт «Я хочу сказати», підготовлений членкинями групи самодопомоги «Наша сім’я» за підтримки Структури «ООН Жінки в Україні». Починаємо серію публікацій розповідей 10-ти жінок, які взяли в ньому участь. Перша надихаюча історія – про Анну Гнилицьку, котра відчула на собі жахи війни та кардинально змінила свої погляди на життя після цього.
«Мене звати Анна, мені 49 років. 8 серпня 2014 р. ми виїхали з окупації з сумнозвісного міста Торез (зараз Чистяково). З того часу живемо у селі Лисогірка.
За освітою я психологиня. В Торезі працювала спочатку в школі-інтернаті, потім в технікумі, в психологічній службі міського відділу освіти. За покликом душі – ландшафтна дизайнерка та садівниця. Люблю працювати на землі, вирощувати квіти, ягоди. Зараз у нас свій маленький ягідний бізнес. Самі вирощуємо і продаємо розсаду, ягоди, робимо цукати. Також експерементую з різним домашнім варенням і соусами.
Можу впевнено сказати, що я – патріотка. Мене бентежить доля України. Наша свобода, людська гідність і здоровий глузд. Мені не однаково, «де», «що» і якою мовою говорять українці. Я бачила війну на власні очі, і події 2014 мене змінили.
Найголовнішим для мене, як би то не здавалося дивним, є добробут моєї країни. І це не гучні пафосні слова. Просто мені є що порівнювати – це ж дуже просто порівняти цифри власного доходу за різні роки.
Що змінилося з 2014-го?
Власне, саме те, що я стала патріоткою. Я відчула себе Українкою, громадянкою, я відчула гордість за українців, які спочатку повстали на Майдані, а потім пішли захищати свою Країну. Ті почуття мені подарував Майдан, не дивлячись на те, скільки жертв і болю він приніс. І це дуже сильні почуття.
Зараз мене, як людину з війни, дивує й обурює небажання людей знати про війну, про її причини й наслідки. А це насправді дуже страшно! Страшно, коли не можеш вільно пройти містом; страшно, коли не можеш вільно висловлювати свою думку; страшно, коли кожною клітиною свого тіла відчуваєш вибухи; страшно, коли поруч стрекочуть коники й горланять півні, а на їх фоні чуєш бої на Савур-Могилі…
Деякі люди думають, що я дивна. Що надто голосно висловлююся щодо війни, мовного питання чи вирубки дерев. А насправді мене теж багато чого в людях дивує!
Дивує й обурює ставлення людей до місця, де вони живуть. Невміння радіти й милуватися тим, що ми маємо і що нас оточує. Я майже на фізичному рівні відчуваю біль, коли бачу знищені дерева, безхатніх тварин, звалища сміття на березі Дніпра або у лісі, посадці, відразу за селом, а то й в селі.
Мене, як людину, яка все життя чула й розмовляла тільки російською мовою, дивує неприйняття людьми рідної для багатьох з них, української мови. Дивує нерозуміння того, що як будинок закладається з фундаменту, так й незалежність і добробут держави починається з мови й відчуття себе українцем…
Хочу сказати про небайдужість. Мене, як людину, яка вважає, що в нас завжди є вибір, завжди є можливість щось змінювати у своєму житті, дивує відсутність цього бажання в багатьох людей, з якими мені доводиться спілкуватися. А це ж так цікаво, випробувати себе в нових справах, пізнавати щось нове, вчитися тому, про що раніше навіть не замислювався… Гадаю, що все це через байдужість. Перш за все байдужість до себе й до своєї долі, яка призводить до байдужості до всього іншого. Я дуже б хотіла достукатися до сердець й думок односельців і закликати вас замислитись над тим, як здорово бути НЕбайдужими!».
