Чи добре ви знаєте рідне Запоріжжя? Що викликає запитання, на які важко знайти відповіді? Так, проблемних точок багато. І я зараз не про міську екологію, а про архітектурно-культурний аспект. Добре, що міські активісти порушують цю тему. У цьому пересвідчилася, побувавши на цікавій екскурсії центральною частиною Запоріжжя під назвою «Транзитний Діалог. Громада і місто крізь часи та епохи», яка є частиною міжнародного проєкту «Lost in Transition». Разом з харизматичним екскурсоводом, істориком, директором Музею історії музичних інструментів «БарабанЗа», керівником проєкту Денисом Васильєвим говорили про історію та архітектуру міста Запоріжжя, зокрема про перехід від радянського часу до сучасності, як це було закарбовано у міському просторі. Тематика спірна, складна, дещо травматична для суспільства, але важлива для обговорення.
Розпочалася подорож біля Запорізького обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України. «У Запоріжжі є кілька типових сюжетів, незалежних від політичного устрою, ми намагаємося триматися свого коріння, це мотив Степу, Хортиці, Великого Лугу й Козацтва, які присутні в творчості наших запорізьких митців,» – наголосив Денис Васильєв. Пригадали мистецькі роботи Олександра Вільчинського, Олександра Жолудя, Тетяни Власенко, Олександра Шкалікова та інших.
Перейшовши дорогу, опинилися на бульварі Шевченка. До декомунізації він мав назву Жданова. Чи варто називати зараз ці імена? Історик Васильєв вважає, що потрібно, адже саме цей партійний діяч союзу, а по суті палач, контролював інтелектуальне життя країни і нещадно переслідував і знищував митців, особливо українських. Його ідеологія так і називалася «ждановщина». І тому коли люди поважного віку продовжують говорити про це місце: «Вийти на жданова!», «ждановський пляж» – це не припустимо. Нащо це насаджати молоді.
Ініціатором та ідейним натхненником перейменування саме на бульвар Тараса Шевченка був наш відомий запорізький поет, гуморист Петро Ребро. У своїй книзі «Тарас Шевченко і Запоріжжя» він наголошував, що муза Кобзаря торкалася народної героїки, козаччини, що увійшло в душу поета розповідями лірників, кобзарів, діда. Адже нащадок по материнській лінії був січовиком, учасником Коліївщини. Також свої знання ще до зустрічі з Хортицею він черпав з літописів Величка, Грабянки, Самовидця…
Під час першої подорожі Україною Шевченко відвідав Запоріжжя. Однак побачене й почуте на Хортиці глибоко вразило поета, адже контрастувало з його мріями. За переказами він зупинився в с.Вознесенівка (зараз територія Запоріжжя), у Прокопа Булата, кілька разів на човні перепливав Дніпро, ходив стежками Хортиці, оглядав залишки козацьких укріплень, поміж хрестами козацького кладовища, зарослого та занедбаного. В той час на Хортиці господарювали меноніти, заселені Катериною ІІ, після руйнування Січі та знищення козацтва. Згадуючи це в листі до етнографа Кухаренка, Шевченко пише: «..І на Хортиці був, скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями…» У його вірші «І живим, і ненародженим» є такі рядки:
«І на Січі мудрий німець картопельку садить,
А ви її купуєте, їсте на здоров’я
Та хвалите Запоріжжя,
А чиєю кров’ю ота земля напоєна,
Що картоплю родить, вам байдуже,
Аби добра була для городу.»
До речі, пам’ятника Кобзарю на бульварі немає! Зате є кільком героям радянського фільму «Весна на Зарічній вулиці». Кіно нібито душевне, але пропагандистське по своїй суті, оспівує тодішній лад, романтизує людину праці. Після виходу фільму на будівництво та заводи Запоріжжя потоком хлинули люди з усього СРСР. Більше третини міста наповнилося російськомовними приїжджими. Розбудовуючи місто, були знесені будинки корінних запоріжців з селища Вознесенівки. Виривали родини з корінням «в ім’я світлої комуністичної ідеї індустріалізації». «Мабуть, прокляття цих нещасних людей і досі відгукуються місту, судячи по занедбаному центру на плоші Фестивальній, де колись стояла церква вознесенівців. На земельних ділянках Вознесенівки й досі немає ладу – карма в дії…», – вважає Д.Васильєв.
На Алеях Бойової і Трудової Слави більшість надписів так і залишилися російською. Стела, присвячена Почесним громадянам Запоріжжя містить прізвища відкритих зрадників та ворогів країни. Хоча помітили, що нещодавно хтось все ж «видовбав» з гранітного списку прізвище Богуслаєва…
Безперечно, ніхто не ставить під сумнів подвиг наших батьків і дідів, які боролися з фашизмом. А успішний досвід почесних громадян Запоріжжя (видатних спортсменів, промисловців, митців) треба документувати і популяризувати серед молоді. Однак стели, що є тематичним продовженням пам’ятника «воїнам-інтернаціоналістам», потребують переосмислення і трансформації. Приміром, гуляючи парком, як молода матуся має пояснити своїй дитині надписи: «Куба 1962-1963. Лаос 1960-1970. Сирія 1967-1970, 1972-1973. Фінляндія 1939-1940, Чехословаччина 1968-1969 та ін». Це зовсім не про героїзм, а про загарбницьку політику, постійні втручання у внутрішні справи інших країн радянської росії.
Чимало цікавих тем ми обговорили з Денисом Васильєвим, і про фестиваль Червона Рута в Запоріжжі у 90-ті роки, де запоріжці не тільки яскраво заявили про себе як артисти, а й прославилися націоналістичною позицією, піднімаючи жовто-блакитний прапор України та червоно-чорний УПА. Що треба внести зміни в герб міста Запоріжжя, де російська зброя переважає тюркську/козацьку (старий герб Олександрівська) та багато іншого.
Протягом трьох десятиліть від здобуття незалежності, й особливо у нинішній воєнний час, відбулися значні політичні та соціальні зміни, а в архітектурі та символіці вони залишилися. Є над чим попрацювати громадськості, адже це нам тут жити і вирішувати, чим наповнювати міський простір.
Наталія Стіна.
Фото автора та Катерини Рождественської
