Війна, яку веде росія проти України, не шкодує ні малого, ні старого. Вона безжально руйнує життя, стирає з лиця землі мирні міста й села, приносячи невимовні страждання мільйонам українців. Це біль втрачених домівок, розлука з рідними, щоденний страх під обстрілами та важка, сповнена невідомості дорога в нікуди. Ворожа агресія змушує покидати все, що плекалося впродовж життя, і шукати порятунку на чужині.
Зі спаленого прифронтового краю — до колиски міфів
Через наближення фронту (всього за 26 кілометрів), постійні обстріли КАБами та «шахедами», родина Савлієвих із села Підгірне, що на Новомиколаївщині, змушена була цьогоріч виїхати до Салонік.
Греція — це колиска західної цивілізації, батьківщина демократії, міфів, театру та Олімпійських ігор. А ще — батьківщина Геродота, «батька історії». Такий глибокий екскурс в історію не випадковий, адже Таїса Петрівна Савлієва за професією історик, колишній завуч Підгірнянської школи та відома в районі керівниця методоб’єднання вчителів історії. Її чоловік, Йосип Лаврентійович Савлієв, працював головним економістом у селі. Сам він родом із Грузії, але за національністю грек, тож у Греції родина має багато родичів.
Ба більше, їхня старша донька Маргарита після закінчення педагогічного інституту (теж за спеціальністю «історія») разом із чоловіком переїхала до Салонік, де мешкає й донині. У родині також є доросла красуня-онука Анастасія, яка вже дуже давно живе в Греції.
Свого часу Таїса Петрівна вже бувала в Греції — провідувала доньку, їздила на екскурсії. Проте з 2010 року вона взагалі нікуди не виїжджала з рідного Підгірного, хіба що до райцентру. Сама вона родом із Новомиколаївки, і нікуди не прагнула їхати, бо мала важливий і святий обов’язок — доглядала свою маму поважного віку. Тетяні Кирилівні сьогодні вже 97 років, а в листопаді, якщо дасть Бог дожити, виповниться 98. Вона — справжня довгожителька нашого району.
Важкі збори та дорога у 40 годин
Доки в районі та в Підгірному було більш-менш спокійно, Савлієви залишалися вдома. Та наприкінці зими донька з Греції, сильно хвилюючись за безпеку рідних, почала наполегливо благати їх про переїзд. Весь грудень Таїса Петрівна провела в роз’їздах до Вільнянська — приїжджала разів п’ять, аби замовити закордонний паспорт для старенької мами та поновити свій, адже дійсний документ мав лише чоловік. Оформлення давалося важко: то величезні черги, то вимкнення світла, а в державній установі не було генератора. Щоразу доводилося повертатися ні з чим.
Зрештою, у січні донька сама прибула із Салонік, щоб організувати евакуацію. 6 січня з Житомира до Підгірного приїхав автомобіль Volkswagen із двома водіями. Ближче ніхто з перевізників не погоджувався їхати у прифронтову зону.
Провести Савлієвих прийшло багато людей, адже це глибоко шанована й заслужена в Підгірному родина. Земляки плакали, обіймалися, допомогли швидко завантажити речі до машини. Найціннішим скарбом, який забрали з собою, стали численні сімейні фотоальбоми — пам’ять про все прожите життя.
Дорога для 97-річної мами була надзвичайно важкою морально й фізично. Подорож тривала 40 годин безперервного руху через Молдову, Румунію та Болгарію. Зупинялися лише на лічені хвилини — перепочити, розім’ятися і знову в путь. Тетяна Кирилівна мужньо трималася, хоча на середині шляху почала бідкатися й просити водіїв: «Зупиняйтеся, я хочу додому!». Додому, куди так сильно тягне кожного з нас…
Керманичі «Фольксвагена» виявилися надзвичайно порядними та чуйними людьми. За час довгої мандрівки вони щиро зблизилися з пасажирами й навіть згодом телефонували в Грецію, аби дізнатися про здоров’я бабусі. Ця поїздка запам’яталася й їм, адже не щодня доводиться везти за тисячі кілометрів майже 100-річну українку, яка проявляє неабиякий характер і весь час рветься йти до рідної хати пішки.
Салоніки: гостинність і туга за рідним краєм
У Греції родину зустріли рідні. Зараз всі разом мешкають у квартирі Маргарити.
На світлині — Таїса Петрівна з мамою Тетяною Кирилівною в одному з храмів у Салоніках. З історії середньовіччя ми знаємо, що Салоніки (давня Солунь) колись належали Візантійській імперії й були другим за значенням містом після Константинополя. Тут збереглося безліч величних християнських святинь.
Якось жінки завітали до найближчого храму. Побачивши стареньку Тетяну Кирилівну, всі церковнослужителі підійшли висловити їй свою повагу. Вони шанобливо зверталися до неї грецькою мовою, а одна з місцевих вірянок з любов’ю назвала українську довгожительку «лялечкою»: «Куколка, куколка, яка ти красива була!». І справді красива, адже шляхетність і внутрішнє світло цієї родини видно неозброєним оком.
Як історик, Таїса Петрівна з інтересом відкриває для себе місцеві традиції. Вона помітила, що в грецьких храмах жінки не покривають голову й стоять на службі простоволосими. На Великдень вона відвідала нічну урочисту літургію, яка розпочалася о 12-й годині ночі. Народу було безліч, і всі тримали в руках свічки. Паски у Греції не святять, але коли в усьому місті символічно згасло світло, Салоніки засяяли тисячами великодніх вогників — це було неймовірне видовище.
А в центральному православному храмі Святого Дмитрія родина Савлієвих зустріла групу паломників із Західної України. Наші земляки підходили до мощей, молилися й пили святу воду, яка там тече прямо з краника. Зустріти своїх співвітчизників за кордоном було до сліз приємно.
Адже серце Таїси Петрівни залишається в Україні. Вона згадує, як багато людей проводжало їх із Підгірного, а зараз село майже спорожніло. Війна розкидала сусідів та друзів по всьому світу: хтось поїхав на Західну Україну, хтось — на Закарпаття, Вінниччину чи Кіровоградщину. Савлієвим у Салоніках затишно, тут є сонце, море й чарівна природа, але все воно — чуже. Туга за домом не вщухає ні на мить.
Лелеки, що пов‘язують серце з домом
Неподалік будинку, де вони тепер мешкають, розкинувся прекрасний оливковий сад. Саме тут Таїса Петрівна часто гуляє й згадує історію, яка щемливим болем відгукується в її душі.
У рідному Підгірному, прямо за сільським клубом на електричному стовпі, багато років поспіль селилися лелеки. Ще коли онучка Анастасія була зовсім маленькою, Таїса Петрівна часто садила її у візочок, і вони разом ходили провідувати птахів. Роками родина спостерігала, як лелече гніздо ставало все вищим і більшим. Навесні птахів радісно зустрічали, а восени — проводжали у вирій.
Минулої осені, підходячи до гнізда, щоб востаннє помахати птахам рукою в далеку дорогу, жінка навіть не здогадувалася, що невдовзі доля змусить і її саму покинути рідну землю й вирушити в чужі краї. Коли вже цієї весни Таїса Петрівна бачила в небі ключі лелек, що поверталися в Україну, вона подумки благала їх: «Летіть, летіть у моє рідне Підгірне!». Адже там залишилося все її життя, її серце і її коріння.
Яким же було її здивування, коли влітку, гуляючи в центрі Салонік, вона випадково підняла очі й побачила на стовпі… лелече гніздо! Місцеві комунальники навіть змонтували знизу міцне металеве коло, щоб гніздо не впало, допомагаючи птахам. Лелеки зустріли українську вчительку і в далекій Греції.
Зараз один із цих птахів часто походжає зовсім поруч із її теперішнім житлом — в оливковому саду, де яскраво цвітуть маки та ромашки. Він поважно збирає у дзьоб їжу, аби віднести дружині та пташенятам у гніздо. І тепер щоразу, коли Таїса Петрівна бачить цього птаха, перед очима постає рідне Підгірне. Лелека став для неї живим символом Батьківщини, зв’язком із рідним краєм, про який вона щохвилини думає й молиться: як там зараз, що коїться на рідних вулицях і коли нарешті настане день повернення додому…
Український біль на карті Європи
Родина Савлієвих — лише одна з мільйонів, чиє життя перекреслила російська агресія. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, близько 8 мільйонів українців змушені були стати внутрішньо переміщеними особами або біженцями від початку повномасштабної війни.
Наразі понад 6 мільйонів українських шукачів притулку перебувають у країнах Європи. Географія вимушеної еміграції масштабна:
- Найбільше українців прийняла Німеччина — близько 1,2 мільйона осіб;
- У Польщі офіційно зареєстровано майже 960 тисяч наших громадян;
- Значна кількість українців знайшла прихисток у Чехії, Іспанії, Італії;
- У далекій Швеції наразі перебуває близько 40 тисяч українських біженців.
Усі ці цифри — не просто суха статистика. Це мільйони зламаних доль, які, подібно до родини Савлієвих, щодня засинають і прокидаються з однією-єдиною думкою. Вони палко мріють повернутися додому, вдихнути повітря рідної вулиці, обійняти сусідів, які вижили, і знову почути клекіт лелек над головою.
Але разом із цією мрією у серця людей дедалі частіше закрадається невимовний, крижаний страх: а чи буде куди повертатися? Ворог не зупиняється ні на мить. Щодня російські снаряди, КАБи та дрони-камікадзе безжально знищують українські міста й села, перетворюючи на згарища й руїни те, що люди будували та плекали впродовж усього свого життя. Кожен новий приліт — це чийсь назавжди втрачений дім, спалені спогади, розбиті родинні гнізда.
Для Таїси Петрівни, її чоловіка та майже 100-річної мами Тетяни Кирилівни питання повернення — це не просто логістика, це загоєння глибокої рани. Поки в далекому оливковому саду Салонік походжає лелека, вони подумки тримаються за рідне Підгірне. Проте щоразу, читаючи новини з прифронтової Новомиколаївщини, вони моляться не лише за власні життя, а й за те, щоб вціліла їхня хата. Щоб коли настане омріяний день перемоги, їм було куди відчинити двері й сказати: “Ну ось ми і вдома”. Бо жодне сонце світу й жодне тепле море не замінять клаптика рідної землі, яка сьогодні стікає кров’ю, але продовжує чекати на своїх дітей.
Наталія СТІНА.
На фото: Таїсія Петрівна з мамою Тетяною Кирилівною у храмі.
Щира подяка за розповідь цієї щемливої історії Людмилі Журибіді
— вчительці історії та колезі Таїсії Петрівни.
