Думаю, кожна матір погодиться зі мною, що не для війни народжуємо дітей. Коли почалася повномасштабна війна, то всі чужі діти одразу ж стали такими рідними. Можу лише уявити, що відчуває мати, яка провела на війну свого сина або дочку. Хочеться обійняти кожну маму, подивитися в очі кожного батька, які чекають на своїх дітей з війни. Адже лише із кінофільмів про Другу світову спливали спогади, де матері проводжали своє кровоточиве серце на фронт.
Голубі, як весняне небо, очі матері – Любові Величко – дивилися на мене сповнені надії та віри. Ось вже майже два роки, день у день, вона чекає короткої вісточки з “нуля” від сина Віталія. Її історія – про душевний біль, переживання, віру та надію.
– Віталій – командир. Вже має бойові нагороди. Він – не кадровий військовий. Коли навчався, то при університеті була кафедра військової підготовки, звичайно, саме там йому присвоїли офіцерське звання, – розповідає жінка.- Ні дня не ухилявся від служби, хоч і є проблеми зі здоров’ям. 22 березня 2022 року був призваний до ЗСУ. Лише 21 день був у навчальному центрі у Житомирі.
Для мене особисто найстрашніший день – коли провела своє рідне дитя на війну. Тоді відчувала спустошення, та й сьогодні це відчуття нікуди не ділося… А потім проходять дні і ночі, коли ти перестаєш спати, їсти, ні про що не думаєш, крім своєї дитини. На мене перестали діяти антидепресанти, якими я намагаюся придушити душевний біль. А трохи згодом дізналася від онучки, що мій син, її батько, на передовій, в самому пеклі. На отому проклятому “нулі”… Мій мобільний телефон завжди включений. Чекаю на звісточку. І коли він мовчить день, два, то в пекло потрапляєш сама… Починаєш стогнати від болю, нерви натягуються струною, вже не мислиш, не дихаєш. Та по-справжньому оживаєш і починаєш дихати тоді, коли почуєш голос свого героя. Його коротке: “Все норм, мам!” А потім ловиш себе на думці, яке щастя – чути його знову!
Безперервний “нуль” Віталія почався з Кремінної. Більше року хлопці були на одній позиції – з 2022 по липень 2023. Далі були переміщені на Запорізький напрямок – Роботине та Вербове. А з перших днів жовтня 2023-го воювали у Авдіївському пеклі. За майже два роки війни, син постійно на “нулі”. Ротації немає. Хлопців відпускав по одному на 5 днів по 2-3 рази на рік у відпустку. Йому ж відпустка навіть і не усміхалася. І лише у січні цього року він отримав 10 днів бажаного відпочинку.
У переддень відпустки, після телефонної розмови з сином, випитала, чого б хотів. “Хочу печену качку!” Літаю, бігаю, готую, чекаю… Нарешті його бачу! Зморений, змужнілий… Попросив у мене лише тиші, хоча б на 15 хвилин. Звичайно, виконали його прохання. Віталій наче й дома, але його думки з хлопцями на полі бою. Телефон не дає спокою, не замовкає.
«Коли хлопці були на Запорізькому напрямку, майже вдома, то я готувала їм усе літо. Сумки з їжею на їхні позиції прибували вночі. Вдень не до їжі було захисникам”, – говорить Любов Петрівна. Сум та тривога жінку не залишали не на хвилину. Видно було, як зібрала всі сили в кулак і продовжила свою розповідь.
“Маю двох рідних сестер. Племінників, які теж на війні. Не лише син та діти сестер не дають спати, ще на додачу до цього жаху, смерть нашої старенької мами в окупованому селі Новозлатопіль Гуляйпільського району, в квітні минулого року. Звали її Ольга Вишницька. Мамине село розташоване за 25 км від Гуляйполя.
Війна розпочалося 24 лютого, а росіяни у селі вже були 4 березня. Мама жила сама в окупації 1 рік і два місяці. Вона не дожила два місяці до 84 років. Дуже картаю себе за те, що не встигли її забрати. Послухали маму, щоб не їхати за нею. Бо відмовлялася покидати свій будинок, у якому жила все своє життя. “Ліпила його, як ластівка гніздо!” – говорила мама.
Ми, навіть, ще 1 березня з нею розмовляли. Мама говорила, що все обстрілюється, боїться, що нас повбивають росіяни… А 2 березня вже не було зв’язку. Півтора місяці не було ніякої звістки від мами. Хіба ж хто думав, що так може бути. Де та Росія, а де наше маленьке село Новозлатопіль у Запорізькій області. Що через тиждень вони будуть вбивати моїх та маминих односельців? Коли росіяни окупували село, то дали дозвіл рівно за 15 хвилин зібратися і виїхати. Звичайно, почалася паніка. Хто куди зміг встрибнути, хто в чому був одягнений, так і поїхали. Про старих і немічних тоді ніхто не думав. Хто не вклався у 15 хвилин, виїжджали під обстрілами важкої артилерії.
Росіяни її привели до центрального підвалу. Стару жінку на двох ціпочках до підвалу! Уявляєте собі? Доглядати маму взялася донька друзів моїх батьків. Саме Валентина забрала її з підвалу і допомагала поратися по господарству весь цей час. Про смерть мами теж повідомила Валя. Деякі односельці поховані у садках та городах. Та все ж маму поховали на кладовищі, не біля батька, як планувалося. А як поховали маму! Загорнули у плюшеву доріжку та поролон. Люди бояться йти на кладовище, бо воно перебуває під постійними обстрілами.
Знаєте, коли нам говорили про аморальність росіян щодо вкрадених речей в українців, я ще сумнівалася й не хотіла вірити. Та трохи згодом почала спілкуватися з односельцями, які виїхали з села та переконалася у зворотному. Тепер можу відкрито заявити, що росіяни мають висушену душу та кам’яне серце. Ні каплі моралі, ані грама совісті!»
Били та знущалися над односельцями. Кидали на підвал майже кожного. Уся система лише на цьому й побудована. Самому переходити нікуди не можна було (мається на увазі з хати в хату), тільки за обов’язковим погодженням з росіянами. Перевірку проходили як зранку так і ввечері. Людей рахували як курчат на сідалі. Майно людей вивозили “камазами”. Все, що надбали українці – росіяни крали та тягли. Батьківський будинок та двір теж обкрадено. Худобу вибили, птицю виловили та поїли. Дуже дивувалися, що в українських сараях є світло та заасфальтовані дороги, які лежать на землі.
«Нічого святого і у московських попів. У село приїжджав піп на ім’я Костянтин. Він без страху на Божу кару виніс з маминого будинку старовинні ікони, які передавалися з покоління в покоління по жіночий лінії. Так він обікрав все село, бо у кожній сільській хаті є іконостас”, – емоційно говорить співбесідниця.
Багато чого ще повідала пані Люба. На жаль, такі страшні реалії сьогодення, коли матері радіють короткому “Привіт” з “нуля”. Але ми повинні триматися, бути сильними, бо вони там заради нас. Думати про краще, вірити і молитися… І візуалізувати зустрічі зі своїми дітьми, коли вони повернуться з Перемогою. Все буде Україна!
Катерина ЗАВАРЗІНА
