По-справжньому щасливою людину роблять не речі та матеріальні блага, а відчуття, отримані емоції, приємні спогади. А подорожі — один із варіантів побачити світ, насолодитись його красою і неповторністю, набути нового досвіду та знайомств, зарядитись енергією, щоб випромінювати внутрішнє тепло та бути щасливим.
Наша чергова мандрівка Україною здруженою (ну, майже дівчачою) компанією пройшла під слоганом з банки холодного квасу у спекотний день « Що б не робили, роби з душею, і все буде топчик»! Це було в Дніпрі, а вже наступного ранку дрібим дощиком, новим сквериком, фонтанами та кованою копією пальми Мерцалова, яку у 2003 році Донецьк подарував Львову як символ дружби між двома містами, нас зустріло місто Лева.
О, Львів, ця культурна та гастрономічна столиця! Кав’ярня – книгарня «Копальня кави», ресторація авторських настоянок « Підпільний Кіндрат», цукерки ручної роботи у «Майстерні шоколаду» – гаманець почав худнути ще в перший день перебування! Час обіду, і ми йдемо в милий моєму серцю/ шлунку ресторан «Криївка». До речі, якщо ви ще не були в «Криївці», то з першого разу знайти досить складно: непримітна арка без жодних вивісок, практично навпроти Ратуші. Стукаємо у важкі дерев’яні двері в кутку під сходами, за пару секунд у віконці з’являється озброєний охоронець закладу у чорній вишиванці і називає ершу половину вхідного пароля «Слава Україні!». Потрібно, як і належить повстанцям, крикнути «Героям слава!» Охоронець все таки уточнює, чи нема серед нас «москалів, комуністів, запроданців», і пропонує випити чарку медовухи (за легендою, якщо ви збрехали, то на лобі з’явиться червона зірка). І тоді через двері книжкової шафи входимо всередину, де кілька залів оформлено в стилі лісового схрону ОУН-УПА в часи Другої світової війни: бункер, тир, зенітка, рація, набої, плакати на тему газет того часу. Зацінили ми не тільки смак українських страв з цікавими назвами, а й сучасний спосіб замовлення через QR-коди на столиках.
Другого дня ми вже захоплювались архітектурними перлинами міста (перераховувати та описувати емоції навіть не намагатимусь) та новим сухим фонтаном на оновленій площі біля Оперного театру. До речі, обрис площі — силует скрипки, гриф якої примикає саме до театру. Струни виконані азбукою Морзе підсвічуванням і читаються, як «Місце можливостей», а фонтан синхронізований з театром, увечері підсвічується і … танцює. А вдень, коли пекло сонце, там купались дітлахи, бігали-пищали-раділи, створюючи маленькі веселки своїми посмішками та бризками.
Вечірнім потягом доїзджали до селища Ворохти, шість годин плацкарту – і нові знайомства! Ми з Ларисою Сутковою тихенько розучували пісню, аж чуємо, підспівує ще один, чоловічий, голос: 76-річнийсусід, який мирно спав на боковій полиці, виявився поціновувачем української пісні, освітянином – колишнім директором школи в Луцьку, вчителем історії, любителем сучасних гаджетів, мандрівок. За розмовами незчулися, як прийшлось прощатись та їхати до арендованого котеджу в садибі «Квітуча Долина», в п’яти метрах від якої несе свої неглибокі, але й нетихі води річка Прут.
Катання на конях, купання в Пруті та Чорному Черемоші, щоденні походи в ліс, плетіння вінків на полонинах (а тут на Купала ми зустрілись із землячками-запоріжанками), збирання грибів та ягід, екскурсії селищем на віадук, на трамплін, до цілющого джерела, поїздка у Верховину до музеїв гуцульської магії, хат-музеїв кінофільмів «Олекса Довбуш» та «Тіні забутих предків», дегустація на сироварні з чудовою лекцією від пані Ганни (її швидка діалектична говірка – це щось неймовірне!), гра на дримбі, вранішня служба у старенькій дерев’яній церкві Різдва Пресвятої Богородиці, вечірні посиденьки теплою компанією з духмяним «зіллям» із зібраних трав та піснею, звук ботала на шиях у двох корівок, яких ми не бачили у високій траві на сусідньому лужку, а тільки чули; і відосики, відосики, і 100500 фоток в телефоні.
А навколо гори, гори, смерекові схили, і, звісно, Говерла – найвища українська гора, 2061 м над рівнем моря! Ну і як було не піднятись на вершину неньки? А всього лиш треба мати при собі сміливість і рішучість ( ну і зручне взуття). Місцеві гіди не просто завели на вершину, а й поділились легендами, цікавими історіями з життя гір. Ви запитаєте, чи важко? Скажу, важкувато, але коли стоїш на вершині – гордій і мовчазній, коли вже заспокоївся пульс, стишився подих, втамувалось дрижання в ногах і ти озираєшся навкруги… Ось заради цієї величі, краси, хвилі внутрішніх особистих емоцій, яка накриває з головою, люди ідуть в гори.
Існує два маршрути, ми піднімались зеленим, більш пологим і довгим, 4,5 км, а спускались синім, коротшим і крутішим, 3 км: це робиться для того, щоб оглянути якомога більше цікавих краєвидів, різних локацій – високий ліс з перекрученими коріннями, які піднімаються на поверхню грунту, утворюючи химерні лабіринти, кам’яниста і крута стежка серед ялівцевих заростей, і пологий підйом через високий пагорб Говерляну саме на Говерлу. Зі східного боку гори, трохи далі водопаду, з якого бере початок Прут, ми бачили сніг, хоча це й не дивина для цих місць.
Сама вершина плоска і кам’яна, витоптана тисячами туристів, на ній встановлено залізний флагшток з синьо-жовтим стягом, кам’яний тризуб, хрест і плита, у яку вмонтовано капсули із землею з усіх областей України.
Піднімались ми три години (на спуск пішло дві ), годинку спочивали на вершині, підобідували. Погода була прекрасною, сонячною, то ж можна було розгледіти Чорногірський хребет, обсерваторію на вершині Піп Іван.
Масштаби вражають. Насправді вражають. Ти бачиш гори, гори, і знову гори. Можна годинами вивчати кожен пагорб і кожен кущик на ньому. В такі моменти заново усвідомлюєш, в якій красивій країні живеш і що це усе твоє, рідне, і люди поряд такі ж , як ти! Жодна фотографія не передасть цього відчуття.
Перед самісіньким нашим від’їздом з непоказної хмарки линув сильний дощ, і, чекаючи таксі, ми вже планували нові маршрути і смакували наперед майбутні враження, емоції. І це було щастя – до нього не можна доторкнутись, але його присмак в кожному спогаді, кожній посмішці, сяючих очах нової подруги, теплому дотику плеча вірного друга на іншому краю країни в дерев’яній альтанці під звук літнього чистого дощу.
Наталя ЖУРАВЕЛЬ,
с. Миколай-Поле.
