На Новомиколаївщині, мабуть, кожен знає або бодай чув про Наталію Краснову. Ексдепутатка сільської та селищної рад, колишня директорка Будинку культури в селі Новосолоне, волонтерка, а нині — фахівчиня Червоного Хреста. У цей надважкий час вона опікується старенькими та немічними земляками, які попри все залишаються в рідних домівках під звуки обстрілів.
Розмовляючи з цією жінкою, фізично відчуваєш її неймовірну силу духу, безмежну любов до людей і рідної землі. У ситуації, коли до лінії фронту залишається якихось 25 кілометрів, коли сусідні села розбиті вщент, та й рідне Новосолоне зазнало важких руйнувань від ворожих КАБів, вона з дивовижним світлом в очах розповідає… про красу своєї малої батьківщини та унікальний музей просто неба. З глибокою гордістю говорить про тих, хто поруч: «Мене оточують хороші люди…»
Сім’я — найвища цінність і коріння
Сама Наталія походить із шанованого, працьовитого роду, де служіння людям завжди було законом життя. Її батько, Микола Олександрович, понад 40 років віддав роботі ветеринарного лікаря, за що був нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Мама, Катерина Іванівна, пройшла шлях від передової телятниці й доярки до завідувачки ферми та керуючої відділком. Її трудовий стаж становить 55 років. Вона носить почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України» та свого часу обиралася депутаткою районної та сільської ради.
Неможливо не згадати й бабусю — Тетяну Тимофіївну, шановану вчительку. Разом зі своїми учнями-слідопитами вона провела величезну пошукову роботу та повернула із забуття імена 144 воїнів Другої світової війни, похованих у братській могилі села Новосолоне.
Вихована на таких традиціях, Наталія передала цей код відповідальності та любові до людей і своїм дітям. Разом із чоловіком вони вже 35 років крокують по життю пліч-о-пліч і мають повне право пишатися своєю родиною. Старший син Павло, який уже має власну сім’ю та донечку, сьогодні захищає Україну в лавах Збройних сил. Середній син Костянтин обрав шлях просвітництва й працює вчителем у Києві. Молодша донька Юлія пов’язала своє життя з військовослужбовцем і стала надійною опорою для захисника.
Краснови надзвичайно цінують одне одного. Їхня найбільша радість — збиратися разом на свята та родинні урочистості. А якщо випадає нагода зустрітися на День вишиванки, родина обов’язково влаштовує спільну фотосесію, де кожен орнамент на сорочці стає символом міцної єдності та любові.
Материнська молитва за сина
Коли син Павло вперше сказав матері, що йде на фронт, у Наталії перехопило подих. Гостре хвилювання затопило душу, здавалося, що серце ось-ось вистрибне з грудей. Але вона не стала відмовляти чи вмовляти залишитися вдома. Стійко й гідно прийняла це рішення, адже знала: виховала чоловіка, який просто не зміг би вчинити інакше, коли Батьківщина в небезпеці.
Відтоді її життя перейшло в особливий, знайомий мільйонам українських матерів режим очікування — від дзвінка до дзвінка, від одного заповітного повідомлення до іншого. Коли тривога стає майже нестерпною, рятує щира молитва. Наталія — віруюча людина, і саме в розмові з Богом знаходить сили жити далі.
Коли син виходить на зв’язок або приїздить у коротку омріяну відпустку, він ніколи не розповідає зайвого. Береже мамин спокій, замовчуючи важкі фронтові будні. Та материнське серце не обдуриш. Про пережите красномовно говорять його змужнілий погляд і передчасна сивина у волоссі.
Волонтерство за покликом серця
Уже п’ятий рік поспіль, відколи триває ця виснажлива війна, Наталія всіма силами допомагає армії так, як уміє найкраще — зігріваючи захисників турботою та домашньою їжею.
Вона з теплотою згадує благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ, які проводили у Новомиколаївці. Її фірмові пиріжки розкуповували швидко — ароматні, смачні, вони пахли мирним життям і домашнім затишком. Завдяки таким заходам вдавалося збирати кошти для громадської організації «Благодія», купувати необхідні речі для військових та плести маскувальні сітки.
Для Наталії приготування їжі — не просто побутова справа, а справжнє покликання. Вона переконана: страва, приготовлена з любов’ю, має особливу силу. Бували дні, коли від утоми руки опускалися, але вона знову ставала до плити. Бо знала: там, на передовій, чиясь дитина — такий самий син чи чоловік для когось, як Павло для неї.
Домашній пиріжок на фронті — це не просто їжа. Це символ дому, тепла й нагадування про те, заради чого варто боротися. І бійці завжди знаходять можливість передати слова вдячності.
«Як і кожна мати, дружина, як кожна українська родина, я сьогодні переживаю той самий біль і страх розлуки, — говорить Наталія Краснова. — У такий час залишається тільки молитися, сподіватися і допомагати. Бо коли тил надійний, то й хлопцям на передовій легше. Тому готую різні смаколики. Хоча наші захисники раді й простому гарячому борщу, особливо якщо він із пампушками та часником. Колись я рахувала, скільки борошна використала. Дійшла до двох тонн, а потім перестала рахувати. Зараз не до підрахунків — треба діяти».
Від культури до служіння людям
Професійний шлях Наталії завжди був пов’язаний із людьми. П’ятнадцять років вона присвятила культурній сфері: працювала бібліотекаркою, очолювала Будинок культури. Здобула освіту в Луганській академії культури і мистецтв, а згодом — у Запорізькому національному технічному університеті.
Разом із колегами вона розвивала культурне життя громади. Навколо Наталії згуртувалася сильна та ініціативна жіноча команда. Жодне свято не проходило непоміченим, а творчий колектив «Підгірняночка» неодноразово ставав учасником і переможцем престижних конкурсів. Окрім цього, ентузіасти розробляли туристичні маршрути, щоб показати людям історію та красу рідного краю.
Війна перекреслила багато планів. Сьогодні Наталія з болем говорить про зруйновані заклади культури в Тернуватому, Самойлівці, Шевченківському, Терсянці. Не вціліла й старовинна німецька кірха — унікальна пам’ятка архітектури та культурної спадщини району.
Проте війна не зупинила жінку, вона лише змінила напрямок служінняя
«Ми поруч» — не просто лозунг, а спосіб життя
Цього року Наталія здобула другу магістерську освіту та отримала кваліфікацію магістра соціальної роботи.
До проєкту Червоного Хреста «Догляд вдома» вона приєдналася ще у листопаді 2023 року. Сьогодні її підопічні — літні люди, які часто залишаються сам на сам із побутовими труднощами.
Допомогти оформити субсидію, передати показники лічильників, оплатити рахунки, придбати ліки чи продукти — для когось це дрібниці, а для самотньої людини справжня підтримка.
Важливу роль для мешканців відіграє й безкоштовний соціальний автобус місії «Проліска», який двічі на тиждень курсує між селом та Запоріжжям.
Також двічі на місяць до громади приїздить мобільна медична бригада. Для прийому пацієнтів Наталія надала окрему кімнату у власному будинку. Саме тут літні люди можуть отримати консультацію лікаря та необхідну медичну допомогу.
Раніше до села часто приїздили волонтери громадських організацій, проводили психологічні заняття та надавали ментальну підтримку. Зараз через безпекову ситуацію таких візитів значно поменшало. Тож Наталія самотужки організовує зустрічі для своїх бабусь і дідусів — вони спілкуються, разом ліплять вареники, підтримують одне одного.
Серед тих, кому вона допомагає, — подружжя переселенців із Гуляйполя. Чоловік пережив поранення уламком, а нині бореться з онкологічним захворюванням. Його дружина після контузії майже втратила слух, почала погано ходити. Війна залишила свій слід не лише на будинках, а й на людських долях.
«Треба щось придумати, — каже Наталія. — Принесу їй ходунки. Можливо, так буде легше пересуватися».
- Вони і є нашими “підопічними”, хоча я дуже не люблю це сухе слово, — зізнається Наталія. — Для мене це старші люди, поважні, мудрі, з неймовірно багатим життєвим досвідом. І мені за щастя, коли я можу бодай чимось їм допомогти — навіть тим, що зовсім не входить у мої посадові обов’язки. Просто побути поряд, вислухати. Мабуть, не дарма головне гасло Червоного Хреста — “МИ ПОРУЧ”. У нас великий колектив — аж 60 працівників. Усі неймовірно ініціативні, наполегливі, ввічливі й терплячі, сильні як морально, так і фізично. Ми завжди готові підтримати одна одну, і ця здорова, тепла атмосфера передається нашим бабусям та дідусям. Від них ми одержуємо не просто слова вдячності, а заряд гарного настрою та позитивні емоції — а це найцінніше. Буває, приходиш на роботу геть виснажена, але знаєш, що на тебе там дуже чекають — і вмить відкривається те саме “друге дихання”. Я щиро рада, що стала частиною цієї команди».
Наталія Краснова з усмішкою каже, що волонтеркою вона, мабуть, була завжди — просто народилася з потребою «сіяти» добро навколо себе.
«Чоловік часом жартома запитує: “Коли ж ти вже збиратимеш урожай від своєї праці?”. А він просто не розуміє, що цей урожай я збираю щодня! Мій урожай — це моя міцна й дружна родина; це мої вірні, надійні друзі; це мої любі старенькі й загалом усе моє оточення. Мене справді оточують лише прекрасні люди, і я цим неймовірно пишаюся».
На запитання, що допомагає їй відновлювати сили, Наталія усміхається:
— Моя сила — удома. Тут я народилася, тут виросла, тут моє коріння. Раніше дуже любила подорожувати з друзями. Ми щомісяця відкривали для себе нові куточки України. Зараз фронт надто близько, і залишати родину страшно. Але я вірю, що настане час, коли ми знову будемо подорожувати нашою прекрасною країною.
Наталія Краснова — одна з тих людей, на яких сьогодні тримається український тил. Без гучних слів і зайвого пафосу вона щодня робить те, що вміє найкраще: допомагає, підтримує і дарує людям надію.
Наталія СТІНА.
Фото з архіву Наталії Краснової
