Червоний промінь

Дмитро Отюський – справжній герой нашої землі

Кращі сини України стали в ряди воїнів та гідно дають відсіч ворогу заради нашої незалежності та свободи. Серед мужніх захисників Вітчизни, які наближають Перемогу, Дмитро Петрович Отюський – менеджер зі збуту Запорізького РУ  ТОВ «ФІРМА ЕРІДОН». Він та його відважні колеги увійшли до книги «Герої нашої землі». У книзі зібрано 200 розповідей військовослужбовців, щоб дізнатися про цю жахливу війну зсередини, подивитися на неї очима тих, хто безпосередньо боронить нашу землю. А також представлені особисті історії воїнів: про що думають, згадують, мріють, і чого ніколи не забудуть, які є свідченнями незламності української нації.

Дмитро Отюський – про військові будні та віру в Перемогу

 24 лютого 2022 року, як і всі українці, ми із сім’єю прокинулися від вибухів, звуків авіації – ворог бомбив наше запорізьке ППО, військові частини. Одразу був шок, розгубленість – що робити. Про війну ми на цей момент знали тільки за спогадами тих, хто був в АТО. І хоча мій батько теж воював у 2014-му, але ж мало що розповідав нам про це. Тому тоді ми знали, що на Сході країни війна, але ж до кінця не розуміли, як це воно.

Я, пам’ятаю, зранку 24-го зібрався, заспокоїв родину. Проте розумів, що це повномасштабне вторгнення й, напевно, надовго. А друга думка була – як там мої клієнти (усміхається), адже в мене початок сезону, скоро посівна, потрібно розвозити їм насіння. Вже товару багато прибуло, його слід було відвантажувати. Вагався, куди спочатку рухатися: у військкомат чи на роботу. Все ж поїхав на роботу, поспілкувався з хлопцями – хотілось вірити, що ось-ось усе скінчиться, але ж…

З’явились чутки, що орки Мелітополь ледве не захоплюють, там якийсь підрозділ намагається чинити опір. Отже, я завантажив машини повністю тим, що було потрібно, зателефонував клієнтам, щоб дізнатись, хто зможе прийняти вантаж. Якраз у цей день мені потрібно було заїхати по роботі до села Григорівки, а це біля Василівки, де вже було тоді гучно. Так от, приїхав туди, ми все відвантажили клієнту, та нарешті я зітхнув – думаю, ну от, робочі питання закрив, тепер можна й до військкомату прямувати (усміхається).

Вдома на мене чекала повістка, адже я офіцер, закінчив військову кафедру під час навчання в університеті. Всі, хто працює в критичній інфраструктурі  – а  наша компанія «Ерідон» забезпечує продовольчу стабільність у країні, – мають бронь. Ми це питання між собою з колегами обговорювали. Я мав вибір – йти  воювати чи залишатися на роботі. Ввечері мати, дружина плачуть, а я рюкзак збираю, розумію, що вранці 25-го маю з’явитися за повісткою, і не знаю, чи попаду в офіс, щоб сповістити керівництво, що йду на фронт.

 Батько мені тоді сказав: «Діма, подумай. Адже там убивають. А ціннішого за життя нічого немає. Подумай ще раз. Може, ти поспішаєш? Встигнеш ще навоюватися». Він, маючи бойовий досвід, знав, що ця війна надовго. Але я вирішив – хай буде що буде. Тим паче ворог усе ближче й ближче був до Мелітополя, а звідти 2 години на машині до Запоріжжя. Та й син мене колись запитає: «Тату, а де ти був, коли почалася війна». Так, війна – це завжди вибір, і кожний його робить особисто.

Зранку 25 лютого 2022 року зателефонував у військкомат, по їхніх відповідях зрозумів, що в них там трохи плутанина, а значить, маю час під’їхати на роботу. Не пам’ятаю, чи вмовляв мене керівник залишитися, адже купа клієнтів на мені, це відповідальність. Але ж уже було не до того, бо ворог просувався все ближче до міста й треба буде відбивати клієнтів у прямому сенсі цього слова (сміється). Поїхав у військкомат, там евакуація, черга, люди… Мене запитали, куди я хочу: ЗСУ, ТрО. «Куди є вільні місця», – відповів. Так я опинився у  лавах ТрО Запоріжжя.

Нас зібрали в одному приміщенні, три доби ми чекали тільки на автомати, не говорячи про форму, теплі куртки. Дякувати волонтерам, завезли нам листи поліпропіленові, то хоча б спали не на голій холодній на той час підлозі. Добре, що взяв із собою ще каримат, туристичний спальний мішок, мінімум теплих речей, а також засоби гігієни, приладдя для гоління, запас білизни.

Трохи згодом батько мені підкинув термобілизну, шкарпетки зесеушні тощо, знав, що згодом мені все це знадобиться. Вже коли нас перевели в Донецьку область, то забезпечили всім необхідним, навіть розміри питали перед тим, як щось завозити.

А поки ми з хлопцями в перші дні війни налаштовувались на те, що треба буде бити ворога в самому місті. Цивільні теж готувалися, підвали будинків заповнювалися коктейлями Молотова. Всі знали, що хоч голими руками, але будуть зупиняти ворожу навалу.

Мій батько добу ремонтував свою машину, щоб поїхати на війну. Об’їхав кілька військкоматів: якісь були закриті, у якомусь не знали, куди його відправити. Така сама історія трапилась і з моїм побратимом, який врешті-решт приєднався до нас у ТрО, а батько вирішив поїхати до своєї частини – він у 2014-му служив у 80-ці (десантно-штурмова бригада), вона базувалася у Львові. Він не доїхав, зустрів своїх біля Житомира, машину кинув прямо там у якогось доброго господаря, а сам попрямував разом із побратимами до Миколаєва. Я ще тоді подумав, що це місто точно вистоїть, бо такі серйозні люди туди їдуть.

У перші дні дійсно страшно було, з Києва надходили новини, як там хлопці б’ються з ворогом, у нас постійні обстріли міста – рашисти заходили з двох боків, щоб оточити Запоріжжя. Назавжди запам’ятається, як у квітні, це ми вже були на Донеччині, нас накрило «градами». Один снаряд не розірвався, а впав на дах будинку. На щастя, з десяти бійців, які були разом зі мною, тільки одного поранило. Озирнувся навколо, побачив, що з хати дах знесло. Забіг у сусідній будинок  – усі хлопці цілі, зрадів. Якщо чесно, у той день я  прощався із життям. Тепер святкуватиму щороку у квітні свій другий день народження (усміхається).

Ми – десь 50 бійців усього – тримали тоді невелике село Старомайорське. Орки боялися сунутися до нас, бо думали, що там нас стоїть пів армії (сміється). Ми вважаємося легкою піхотою. Навіть жарт існує про це, якщо ти в легкій піхоті – це або в тебе немає розуму, або в тебе великі яйця (сміється). Деякі хлопці мусили під час цієї операції сидіти на одних тих самих точках безвилазно (щоб не демаскувати свої позиції) – вони були нашими очима, тобто стежили за рухами орків. Потім ми цю інформацію передавали в штаб.

Пригадую, як ми доповідали тиждень, що в орків іде розвантаження боєприпасів, що вони не соромлячись вільнорухаютьсяпопередунаснасхилах. Аленашаарта не працювала по ворогу, ми нервували. Коли повернулись на ротацію, запитали в артилеристів, чому не накрилиорків, виявилось, щоїмнічимцеробити, кількість снарядів розрахована тільки для зупинки колони танків. На початку війни наша армія дійсно відчувала снарядний голод.

 Я у квітні 2022 року командував взводом, більше хвилювався не за себе, а за своїх хлопців. Я їх ще не всіх знав навіть по іменах, хіба що тільки позивні. Мені тоді дуже допомогли організаторські здібності, вміння контролювати процес, діяв майже як на роботі.

Командир – це своєрідний менеджер, якому потрібно в стислі терміни, фактично на полі бою до кожного хлопця – а вони всі різні за віком, характером – знайти підхід, тримати дисципліну. На фронті не проходить «я хочу так, а я – ось так», якщо в укриття, то всі, якщо на бойові точки, то по двоє-четверо, ніхто не залишається наодинці.

 Обстріл не обстріл, страшно не страшно, а я їх постійно рахував – скільки там сидить, скільки в тому місці, ніхто не загубився, всі цілі? У голові були тільки підрахунки, про страх не думав, тільки про те, щоб усі живі були. Кожен переборює страх по-своєму. Хтось заклякає на місці, як чує прильоти, – такому бійцю потрібно говорити, що робити, і він, як робот, виконує наказ. Накрити обстрілами нас можуть у будь-яку мить. Навіть до туалету ходимо з автоматами. Якось стався випадок, що я вийшов телефон зарядити без бронежилета, а тут летить. То втиснувся в землю, автомат на спину, щоб хоч якось прикрити хребет від уламків. Тоді час розтягнувся для мене на нескінченні години, навіть тріск дерев я чув, як-от буває в сповільненій зйомці. У такі моменти лякає більше безпорадність, яку відчуваєш, тобто розуміння, що ти нічого не можеш вдіяти з усім цим. Покладаєшся на тих, хто зверху, – побачать, щось зроблять. З початку війни цього захисту нам не вистачало, це потім почали з’являтися над головою «вертушки», було чутно роботу нашої арти. Зараз інша справа – десь пів години й нас уже підтримують, не дають ворогу до нас підібратися.

Надають упевненості на фронті досвідчені командири. У нас був такий командир, який, коли прильоти, стояв і слухав. Буває, 1–2 міни впадуть десь недалеко, і він говорить: «Шаман (це мій позивний), дай своїм хлопцям відбій. Міни летять уже не до нас, вони далі полетіли». Ми всім його рішенням довіряли, бо він їх ухвалював завжди виважено. Зараз, на жаль, він на протезуванні, вже не з нами. Буває, спілкуємося, то він повторює: «Шаман, головне, бережи хлопців».

Я, скільки себе пам’ятаю, завжди цінував у людях чесність. Ось недарма кажуть «честь маю». Ми з моїми побратимами маємо честь захищати свою родину, рідну країну. Чесним людям можна довіряти, а на війні це найважливіше – повністю покладатися на того, з ким ти разом виходиш на бойове завдання.

Як командир поважаю у своїх бійцях витримку, вміння не панікувати, тримати в критичних ситуаціях голову холодною. Ми живемо тут як одна сім’я. Де б не були, облаштовуємося разом. Маємо з харчів усе. Передають нам яйця, сало, молоко тощо. У мене один побратим супи нам тут готує дуже смачні (звичайно, що моя дружина готує смачніше). (Усміхається.) Скажу так, ті, хто до війни вмів щось робити, тут добре пристосовуються, інших підтримують. Тут неможливо прожити ні дня без жартів. Шуткуємо постійно. Це допомагає розрядити напружену обстановку, механізм захисту від стресу. Виходимо на завдання, говоримо: «Йдемо на війну» – і самі ж від цих слів сміємося. Я кажу: «Хлопці, поки я жарти розумію, значить, живу». Бувають й образи, але швидко проходять. Я утвердився в думці, що, скільки б мужику років не було, він і ображається, і жартує з когось чи чогось, як дитина. Іноді таке вигадуємо, що самі диву даємось, що таке можна було зробити (сміється).

 Щоб підтримати себе в доброму настрої, згадуємо веселі ситуації з мирного життя, багато – з дитячих років. Пам’ятаю, як у дитинстві я зі старшим братом (він, до речі, зі мною зараз в одному підрозділі) та нашою молодшою сестричкою влітку відпочивали в  селі. Завжди разом придумували розваги. У нас там був сарай, а біля нього льох, по якому виноград плівся. І от ми відкрили для себе, що можна через льох і виноград спокійно вилізти на дах сараю. А на даху черепиця, по якій дуже зручно сповзати назад на льох. Одного разу, коли я сидів на самому верху сараю та вже збирався з’їхати, мене угледіла бабуся. У неї тоді ледь серце не вискочило. Покликала батька. До дорослих дійшло, що ми по тому даху лазимо вже не перший раз. Влетіло нам тоді добряче. Особливо нам із сестрою, Женя встиг у той момент у малині сховатися (усміхається).

А якщо серйозно говорити про війну, то до мене прийшло усвідомлення, хороший ти чи поганий, обізнаний ти чи не дуже, з гумором чи без, снаряду все одно. Він прилітає до всіх. Нещодавно побратим, гарний боєць, досвідчений, сидів, просто їв у бліндажі. Прилетів уламок – і людини немає. До втрати побратимів звикнути неможливо. Це завжди біль. Я часто замислююсь, що повернуться ветерани після війни, які бачили все це, більшість із них буде психологічно пригнічена. Гадаю, від кожного особисто буде залежати, хто справиться з цим, а хто ні, бо держави на всіх не вистачить.

 Я почав вивчати історії різних війн, і це відбувалося всюди. Роботодавці будуть з обережністю ставитися до тих, хто воював, бо хто знає, що в такого робітника в голові. Це буде велика проблема.

Мало того що ми всі, хто воює, мусимо вижити, нам ще потім потрібно буде взяти себе в руки й знайти свій шлях.

Вже понад рік ми на фронті, адаптувалися до військового життя. Рік – це дуже багато для мозку людини, якою б вона не була врівноваженою. Дійсно важко потім повертатися в мирне життя, до своєї сім’ї, друзів, до роботи. Вже зараз бажаю всім бійцям про це думати. Впевнений, важлива буде психологічна підтримка з боку людей, влади. Сподіваюсь, суспільство це розуміє та подбає про своїх захисників. А ще сподіваюсь, що всі українці усвідомлять, справжні цінності особистого життя й країни загалом. Впевнений, це обов’язково станеться після Перемоги. Коли ми переможемо, мобільний зв’язок «ляже» (сміється). Усі телефонуватимуть рідним та близьким друзям. Головне, щоб повернулися воїни живими й не ушкодженими. А там одягнемо найкраще та підемо на парад Перемоги. Між іншим, у мене саме для цього прихована новесенька військова форма (усміхається).

 Впевнений, ми всі нарешті повернемо свої сімейні традиції, поринемо з головою в тепло наших домівок, якого тут, на фронті, повірте, найбільше не вистачає. Настане мир, і ми з моєю дружиною ранком прокинемося й перед сніданком прогуляємося, щоб нарешті спокійно поспілкуватися та випити смачної кави. Так ми завжди робили раніше, ще до війни…

Наталія СТІНА.