На Алеї Слави цвинтаря Святого Миколая у Запоріжжі серед тиші майорить море свіжих квітів. Тут спочиває 21-річний Кирило Панченко з позивним «Фонк» — єдиний син, доброволець, відважний воїн і Герой. Для його матері Марини цей простір став місцем розмови з сином. Її шлях — це зворушлива історія про те, як неосяжна материнська любов, віра та пам’ять допомагають жити далі, перетворюючи невимовний біль на джерело патріотизму та гордості.
Опора для матері
Життя Марини завжди було пов’язане із самовідданою працею. Переїхавши до Запоріжжя у 2002 році з кінного заводу на Новомиколаївщині, де працювали її батьки, вона будувала життя власноруч. Навчання в торговому коледжі стало стартом кар’єри, якій вона віддала понад 17 років. Марина пройшла шлях від звичайного продавця до керуючої мережею з 10 найбільших магазинів «Козацька ферма», очолюючи колектив із 36 людей.
Та найголовнішою місією її життя завжди залишався син. Розлучившись, коли Кирило був ще маленьким, Марина виховувала його сама.
«У Запоріжжі у нас нікого не було, ми були з Кірюшею удвох. Я працювала на трьох роботах, щоб він міг ходити на гуртки, спортивні секції та інформатику. Він виріс дуже добрим, веселим, справжнім оптимістом. У нашій родині він був єдиним хлопцем (у сестри зростала донька) і завжди казав: “Мама, я – ваша надія і опора”», — згадує Марина.
Формування характеру: від кишенькових книжок до великих мрій
Дитинство Кирила пройшло у постійній роботі над собою. З 1 по 4 клас щодня мати й син долали 13 зупинок до школи, а після продовженого дня вчителі приводили хлопчика до матері на роботу. Уже тоді, у міському транспорті, малий Кирило читав кишенькові книжки з цитатами, афоризмами, пізнавав мудрість буття. Опанував багато книг по психології.
Він рано виявив дорослу цілеспрямованість та підприємницьку жилку. Заробивши свої перші власні кошти, хлопчик купив не іграшки, а турнік та дві книги — «Історію Черчилля» та «Стратегії геніїв» із важливими уроками від Стіва Джобса, Унді Гроува та Біла Гейтса. За світлу душу, доброту, щедрість і справедливість його любили в школі. Був душею компанії, мав багато друзів і щиро мріяв про краще майбутнє — своє й своєї країни. У його серці було багато тепла й віри в людей.
У підлітковому віці Кирило зіткнувся з першим викликом — подолати проблему з вагою. Проте випадкова зустріч у маршрутці з хлопцем, який запросив його до тренажерної зали, змінила все. Кирило самостійно розраховував калорійність продуктів, придбав ваги і за два роки наполегливої праці скинув 18 кілограмів.
З того часу спорт став його філософією. Щоранку о 6:30 він бігав набережною, повторюючи: «Спорт — це життя». Грав у футбол. Близько 6 років Кирило професійно займався вуличним стрітболом, тренуючись із друзями на майданчику школи №78. Паралельно він досконало опанував англійську мову, вивчав китайську, сам оплачував власні курси та мріяв про навчання в Чехії за спеціальністю «Фінанси та економіка», детально планував кожен свій день, тиждень і рік.
Музика, що стала життям: як Кирило обрав свій ритм i позивний
Все почалося у 2014 році, коли вибухнула війна на сході й родини з Донеччини почали виїжджати від обстрілів. У клас до Кирила прийшов новий хлопчик — Саша. Він професійно грав на гітарі, ходив до музичної школи. Побачивши це, Кирило зацікавився музикою.
Напередодні 16-річчя син раптом попросив: «Мам, купи мені гітару».
«У мене тоді майже не було грошей, — пригадує мати. — Я ростила його одна, працювала на кількох роботах, у вихідні навіть продавала морозиво в парку “Дубовий Гай”. Намагалася зробити все, щоб син ніколи не чув від мене: “Немає грошей, я тобі цього не куплю”. Сам Кірюша ніколи нічого не просив, але ж йому потрібні були книжки, спортивна форма, кросівки, м’ячі для тренувань… Вони потерті лежали в рядочок у кімнаті. Я якось хотіла викинути, а він каже: “Мамо, не здумай! Це ж моя пам’ять”. Єдине, про що я потім жалкувала — що не змогла купити йому тоді ту гітару. Але згодом виправилася: на його 18-річчя взяла кредит і купила майже професійний синтезатор «Yamaha».
У Кирила виявився винятковий абсолютний слух і «музичні» пальці. Він самостійно вивчив нотну грамоту і опанував інструмент за лічені дні.
«Перше, що він мені зіграв буквально за кілька вечорів, — це була головна мелодія з “Титаніка”, та сама знаменита композиція Селін Діон, — згадує мати. — Він ще й підспівував англійською. Я коли зазирнула в кімнату й побачила, що це справді грає він, просто не повірила власним очам!»
Кирило був наполегливим і вимогливим до себе. У його кімнаті висіли мотиваційні постери з висловами, які стали його життєвим кредо: «Якщо ти не можеш зробити це зараз — тобі потрібно більше часу», «Якщо цього ще ніхто не робив — будь першим», «Будуй своє легендарне життя».
Син годинами сидів за синтезатором: підбирав мелодії, експериментував зі звуком, а згодом почав писати власну музику. Найбільше його захопив фонк (phonk) — енергійний стиль, що зародився на стику хіп-хопу, репу та електронного біту із важким, ритмічним басом.
Оскільки Кирило активно займався спортом, тренувався на турніках, віджимався та працював із гантелями, саме ця бадьора музика задавала йому темп.
«Він вмикав той фонк на повну, і під цей ритм качався, — посміхається мама. — Музика була така енергійна, що я, проходячи повз його кімнату, сама ледве стримувалася, щоб не почати танцювати. Я йому казала: “Сину, це ж не просто музика, це якийсь суцільний ‘двіж’!” А він відповідав: “Мамо, це не просто ‘двіж’. Це — життя”».
Захоплення цим жанром виявилося настільки глибоким, що коли Кирило став на захист України, питання з вибором позивного навіть не стояло. Побратими знали його саме так — «Фонк». Людина-енергія, яка вміла перетворювати важку працю та боротьбу на власну, особливу музику життя.
Гартовані вогнем
Коли вранці 24 лютого 2022 року роздалися перші вибухи, Марина зателефонувала синові. Кирило сприйняв новину спокійно, нагадавши, що попереджав про масштабну війну ще у грудні.
Вже 25 лютого Кирило разом із п’ятьма друзями-спортсменами простояв понад 5 годин у черзі до військкомату. Разом із ним захищати країну пішли троє побратимів-баскетболістів, двоє однокласників та близький товариш. Наступного дня, 26 лютого о 09:30, хлопців викликали. Марина бігла з роботи крізь зачинені магазини під сиренами тривоги, намагаючись зібрати першу аптечку, речі, харчі. Військової форми на той момент не вистачало — Кирило вирушив на ратну службу у звичайному домашньому одязі, кросівках та светрі.
Перші два місяці бійці провели у Вільнянську: копали окопи, проходили вишколи під керівництвом інструкторів з Канади та Великої Британії, тримали блокпости. Першу плитоноску Кирилу подарував місцевий фермер Олександр Горохолінський, вражений стійкістю хлопця, який стояв на посту при – 10 °C в замерзлих кросівках.
Згодом у складі військової частини 7363 (110-та бригада ТрО) Кирило майже рік утримував позиції на Запорізькому напрямку — біля Малих Щербаків та Оріхова. Це були важкі місяці під постійними обстрілами ворожої артилерії, танків та авіації. Взимку при морозах до -17 °C їжу доставляли раз на чотири дні, хлопцям доводилося гризти замерзлі консерви, мандарини й обходитися без багаття, аби не викрити позиції.
Наприкінці 2022 року Кирила разом із побратимом Олегом (позивний «Тигр») перекинули на Херсонський напрямок у складі 124-ї Окремої бригади ТрО (нині 34-та окрема бригада Морської піхоти). Як бійці загону швидкого реагування, вони виконували надскладні завдання: на човнах висаджувалися на острови в районі Антонівського мосту, проводили зачистки у режимі суворої конспірації без зв’язку по 3–5 днів.
Самопожертва заради братів наших менших
5 червня 2023 року, напередодні підриву Каховської ГЕС, Херсонщина потерпала від щільного артилерійського обстрілу. Військовослужбовці тільки но повернулися з позицій. Близько 22:00 побратим Кирила — Андрій (позивний «Атлас») — побіг до охопленого вогнем будинку, аби врятувати беззахисних цуценят. Кирило, не вагаючись ні секунди, кинувся йому на допомогу.
Поруч розірвався ворожий снаряд. Осколок зачепив артерію на шиї Кирила. Попри допомогу, врятувати життя 21-річного воїна не вдалося — він помер від крововтрати за кілька хвилин, зберігши вірність дружбі до останнього подиху.
Його побратим «Атлас» зазнав важких поранень. Він переніс 9 складних операцій і тривале лікування в Хорватії, понад усе мріючи відвідати могилу Кирила. Проте 2 серпня 2024 року серце пораненого воїна зупинилося, не витримало ускладнень…
Спогади друга на позивний «Тигр»
– У перші дні ми стояли на блокпостах. Згадую той лютий: було настільки холодно, що ми не могли відійти від бочки, у якій постійно палав вогонь. І все чекали, поки нас заберуть на передову. Ми не боялися цього, а навпаки — прагнули, адже саме заради цього й пішли служити.
І ось нарешті довгоочікуваний наказ. 2022 рік, село Малі Щербаки Запорізької області. У перший же день, коли ми приїхали на позицію, хлопці пригостили нас гарячою кавою. І саме в цей момент ворожий танк вдарив метрів за 40 від нас. Тоді ми й зрозуміли, що потрапили на справжню передову, де життя може закінчитися цієї ж секунди, за годину або завтра. Усі цілі в житті звелися до однієї — ВИЖИТИ.
На той момент ми були амбітними молодими хлопцями, в серцях яких жив патріотизм. Ми навіть не знали, як правильно перезаряджати магазин, але вже брали зброю до рук і поспішали на позиції. День за днем — обстріли, бої, втрати друзів. Але й наше просування було добре помітне: ми відбивали вулицю за вулицею, посадку за посадкою — настільки, наскільки це було можливо.
Пригадую 31 грудня. Новий рік. Ми з Кірюхою заварюємо одну «Мівіну» на двох. Дуже холодна ніч. І тоді російські солдати — ця нечисть — накрили нас великою кількістю фосфору. Ось такі були новорічні феєрверки.
Згодом командування отримало наказ про передислокацію до Херсона. На той час наші війська вже звільнили місто, але в ньому все ще залишалося багато агентів ФСБ та іншої мерзоти. Після прибуття стало зрозуміло, що легко не буде: постійні обстріли та небезпека залишитися без кінцівок нікуди не зникли.
Але все це здалося казкою, коли почалися завдання на островах Херсонщини. Лівий берег, оточений водою клапоть землі лише з кількома стежками. Острів, де щодня точилися бої, проливалися ріки крові й гинули люди з обох сторін — у протистоянні добра і зла.
Усе почалося з того, що командуванню дали наказ набрати добровольців-штурмовиків на острів Круглик. Ми з Кирилом записалися одразу, бо не прийшли відсиджуватися й мали досвід після Щербаків.
І ось ніч. Ми в човнах тихо підпливаємо до острова — і починається обстріл. Перші поранення, крики, пошуки турнікета в суцільній темряві… Ми зрозуміли, що тут чекає зовсім інша війна. Проте кожен обстріл загартовував нас. Злість переповнювала, а бажання вигнати ворога ставало дедалі сильнішим.
Кожен день на цьому острові був справжнім жахом. Ми мерзли, голодували, пили воду з Дніпра. Але все це робилося заради захисту нашого народу, дітей і матерів — херсонців, яких щойно деокупували. Ми не мали права помилитися й знову впустити ворога в Херсон. І ми тримали позиції: знищували ворога, не спали, втрачали друзів, але РУХАЛИСЯ ВПЕРЕД.
Після чергового пекла на островах нас забирала евакуація й привозила на базу. Там ми приймали душ, їли й просто лежали з Кирюхою, грали в телефон та годинами розмовляли. Ми доповнювали один одного й були як одне ціле протягом всієї служби.
Трагедія сталася в Херсоні, біля села Молодіжне. Одного дня розпочався обстріл нашого будинку. Я крикнув усім бігти в укриття, а сам сів у машину й відвіз її подалі. Хвилин через десять почув по рації, що в нас «300-й». Це був Кирило.
Я миттю розвернувся назад. Коли приїхав, швидка вже виїжджала з двору, і я помчав за нею. У госпіталі мене не пустили… Лікарі не змогли його врятувати — він втратив надто багато крові через важкі поранення.
Для всіх це був страшний удар, а для мене — ніби страта. Я втратив найкращого друга, який був частиною мене самого. Ми були готові на все один заради одного: копали спільні окопи, жили в одній кімнаті, разом стояли на постах і ходили на всі штурми. Ми були ближчими, ніж рідні брати.
Хлопець, якого я вперше побачив у лютому 22-го простим юнаком, перетворився на справжнього, мужнього чоловіка. Він не боявся ворога й бився за кожен будинок у Щербаках та кожну вулицю в Херсоні. Не вагаючись форсував Дніпро на човнах під вогнем кулеметів і скидами з дронів, чітко виконував накази та завжди дбав про побратимів.
Кирило був молодим, сповненим мрій: любив музику та сам її створював, обожнював енергетики й желешки. Любив своїх друзів та родину. Але найголовніше — він був справжнім патріотом. Молодший за багатьох, він виявився сміливішим за більшість дорослих чоловіків.
Він мріяв після війни подорожувати, мріяв показати світ своїй улюбленій мамі. Часто казав мені: «Поїдемо до Франції, будемо там круто відпочивати!» Та якими б важкими не були обставини, Кірюха завжди повторював, що Україна — це його дім, який він захищатиме і в якому житиме.
Він любив це життя, любив Україну. І він поліг за неї як Герой.
Пам’ять, що стає світлом
Прощання з Кирилом у Запоріжжі зібрало понад 150 людей — рідних, друзів, побратимів. Його поховали з усіма військовими почестями на Алеї Героїв. Указом Президента України Кирило посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Усі п’ятеро друзів, які 26 лютого 2022 року разом із Кирилом пішли до військкомату, нині мають державні нагороди та офіцерські й сержантські звання. Вони продовжують боротьбу та не забувають про матір свого полеглого друга. Між ними існує дуже близький зв’язок. Марина називає хлопців своїми дітьми, і каже, що вже бабуся 2 онуків…
Побратим «Тигр» та сержант 3-ї ОШБр Данило регулярно відвідують Марину, залишаючись для неї плечем підтримки.
Провівши на посаді керуючої ще два роки після загибелі сина, Марина звільнилася, аби відновити сили та повністю присвятити себе збереженню пам’яті про Кирила. Вона створює зворушливі відео, замовляє білборди у рідному місті, їздить на Майдан Незалежності до Києва та доглядає за могилою у Запоріжжі.
«Минуло 3 роки, зараз тільки починаю повертатися до життя, – каже Марина. – Поки я жива, живе й пам’ять про мого сина-Героя. Я пишаюся ним, він – моя гордість!»
Триматися їй допомагають спогади, рідні, друзі, спілкування з такими ж матерями як вона. У Запоріжжі діє ГО «Родини загиблих героїв Запорізького краю». Марина волонтерить, донатить захисникам. Має нагороду «Жіноче серце». Почала брати участь у всіх патріотичних заходах міста, висаджувала дерева при закладанні «Парку Честі», буває на урочистостях щодо встановлення нових імен-дзвіночків на «Дереві пам’яті» (біля школи, де навчався Кирило)… Нещодавно побувала на відновленні у рамках проєкту «Дати мамі надію».
Її нове захоплення – це декор із живих та штучних квітів . Мріє відкрити колись квіткову крамничку.
Матір знаходить розраду в молитві, ходить до храму Святої Трійці на Космосі. Спілкується з його настоятелем, отцем Анатолієм, який відспівував сина.
Кирило залишив по собі не лише смуток, а й приклад того, як варто любити життя, родину та Батьківщину. Його коротка, але яскрава дорога — це історія про справжню мужність, яка виростає з материнської любові та стає безсмертною.
Наталія Стіна.
Фото з архіву Марини Панченко.
