До нашої редакції пані Юлія завітала з невеличким виданням. Вірші у ньому належать самій Юлії, а от книжка — ні. Свою власну збірку з Марфополя під час евакуації жінка не змогла взяти:
«Ми з сім’єю до повномасштабного вторгнення жили у селі Марфопіль Пологівського району. Коли його окупували ми прийняли рішення, що будемо виїжджати. У мене вдома зберігалась ще якась кількість примірників з моїми віршами, але ми побоялись їх брати, оскільки нам сказали, що на блокпостах росіяни будуть ретельно перевіряти всі речі» — розповідає Юлія про свій нелегкий досвід.
Вже у Запорізькій області, коли сім’я пані Юлії поселилась у Широківській громаді, її родичі з Запоріжжя передали збірку з віршами, яку вона колись їм подарувала. Саме з нею жінка і прийшла до нас в гості.
Пані Юлія стала одним з тих прикладів українських творців, які яскраво демонструють, що робота молодого митця є дуже тендітною і легко зникає під важким чоботом російського окупанта. Як каже сама Юлія, велика війна дуже сильно вплинула на її творчість:
«Я планувала випустити ще одну збірку своїх віршів, але з початком війни все стало на паузу. Ми багато чого пережили: окупація, від’їзд з рідного дому, облаштування на новому місці, постійна тривога за дітей. Тому зараз творчість відійшла на другий план. Нові вірші є, але їх дуже мало. Втім, я вірю, що колись все ж таки настане той час і друга збірка побачить цей світ».
В творчому доробку Юлії є щемкі вірші про війну, які вона писала ще в часи АТО. Але є на сторінках її збірки і твори, які прославляють її рідний край. І не дарма, бо рідне село Юлії — Марфопіль — стало однією з причин становлення жінки як поетеси.
«Ще до початку повномасштабного вторгнення у своєму рідному селі я познайомилась з Іваном Кушніренком. Це відомий запорізький письменник та дослідник. Він опублікував близько 90 власних видань про історію Гуляйпільщини. Я дала йому прочитати свої твори й вони йому дуже сподобались. Саме він допоміг мені випустити мою першу збірку, був її редактором та став автором передмови до неї», — згадує пані Юлія.
Поштовх до творчої реалізації Юлії дав не тільки науковець Іван Кушніренко. В таких справах дуже важливо мати підтримку з боку рідних. І, за словами Юлії, вона отримала її сповна від чоловіка, який просив її продовжувати цю справу, хвалив вірші. Саме це дало жінці стимул писати не просто для себе, але й поділитися творчістю з односельцями:
«Один зі своїх віршів я присвятила марфопільцям і опублікувала в місцевій газеті — «Голос Гуляйпілля». Людям він сподобався, тому я почала публікувати свої вірші в газеті».
Ми також хочемо, щоб на сторінках нашої газети жителі Широківської громади змогли прочитати один з творів Юлії. Війна зробила паузу на творчому шляху жінки, але це не значить, що її доробок повинен бути забутий. Навпаки: давайте разом вивчати творчість наших місцевих митців, підтримувати їх, тим самим додаючи наснаги до подальших творчих успіхів. Саме їх ми і бажаємо Юлії! Нехай війна не зупинить розвиток сучасних українських митців!
Плине річка життя,
Шепотить про буття,
Хвилі човник маленький гойдають.
Ніжно плескає лінь:
«Ти віддайся мені.
Відпочинь. Ти втомився. Я знаю.»
Він покірно затих,
Слабкодухо принишк,
Весла вниз опустились безвольно.
Грає з ним течія
Й розмиває вода
Мрію любу, мов грудочку солі.
Так, як-небудь, пливе,
На «нехай» та «мине»
Свою долю поспішно довірив.
Цвіллю дух зароста
І гниють почуття.
Майбуття випадковості кинув.
Крізь туман напівснів
І сумнівних утіх
Не помітив пороги життєві.
Весла десь загубив,
Швидко вибився з сил,
Вмить розбився на цурки об скелі…
Може й важко пливти,
Із зусиллям гребти
У напрузі до певної цілі,
Та тримати штурвал
Буде краще, ніж шлях,
Що веде лиш на дно спустошіння.