…І ось ти знову у своєму гнізді, дбайливо походжаєш по водонапірній башті, видзьобуєш і скидаєш донизу сміття, зажурно дивишся вдалеч, мабуть, виглядаєш свою лелечиху. Ну, здрастуй, наш Лелю!
Ця історія розпочалася ще три роки тому, а саме – у серпні 2018 року. Я вперше переступила поріг будівлі, де мене чекала нова робота. Таке непередбачуване життя знов повернуло до школи. Заходжу до кабінету, такого ще чужого і незнайомого, і – о, диво! – у вікні видно водонапірну башту, а на ній – лелеку. Він з висоти розглядає все навколо, підіймає дзьоба і голосно клацає, задоволений собою, оглядає місцину. Запитую у колег, чи давно він тут живе. «Та ні, лелека з’явився в селі вперше. Перелітний, мабуть», – говорять колеги. А у мене в голові думка: «Такий, як я – вперше». Тижні зо три пожив лелека на башті – і гайда у теплі краї.
Білою хусткою промайнула зима, змиваючи дзвінкоголосими струмочками останню кригу. Зазеленіло все навколо, запахло весною. Гріються на весняному сонечку галасливі ватаги школярів, весело цвірінькають горобці, вийшли на городи люди. І одного чудового ранку на башті з’явився лелека. Десь зо два дні він відпочивав, потім десь зникав і знову з’являвся, а через тиждень прилетіла лелечиха. Граціозна, величава, трохи менша за Леля. І закипіла робота. «Дивіться! – кричала малеча. – Вони гніздо будують». Щодня лелече гніздо більшало, виростало, розширювалося. Десь у червні з’явилися двоє лелечат, і щоденне життя пари лелек для кожного з стало нас ніби багатосерійним фільмом, де показували картини подружнього життя з турботою, повагою, любов’ю. Спочатку хиткі голівки лелечат ледь помітно піднімалися у гнізді, коли мама чи тато приносили поживу. Швидко виросли малюки. Наскільки чудно було спостерігати, як вони вчилися літати. А наш колектив щодня обговорював новини: «Один став на крило. А ось вже і другий. Самі шукають поживу…». Лелеки сімейством величаво походжали по людських городах, щось видзьобували, шукали, але я жодного разу не бачила, щоб хтось з людей їх проганяв. Добрі у нас люди!
Восени першими відлетіли батьки, через декілька тижнів гніздо покинули лелечата. А навесні ця історія повторилася, тільки у нашої гімназійної пари вивелося троє лелечат.
Цьогоріч 1 квітня наш Лель повернувся у своє гніздо вже втретє.
Кажуть, що лелеки не живуть у нашій місцевості. А ось і ні. Наш Лель – доказ протилежного. А для всіх нас, жителів Новопетрівки, а особливо – для моїх колег, він став символом добра, передвісником чогось кращого, позитивних змін.
Олена БОНДАРЕНКО.
