Волонтери. Слово, яке за роки великої війни стало звичним, майже буденним. Але саме на їхніх плечах, на їхній невтомній упертості й досі тримається фронт. Виснажливе, криваве протистояння. Минає час, багато хто з тих, хто починав на палкому ентузіазмі, вигорів, утомився, відійшов від справ — і людське серце можна зрозуміти, воно не залізне. Залишилися найстійкіші. Ті, чий внутрішній компас просто не дозволяє зупинитися.
Серед них — Вікторія Жадько. У цивільному житті — люблячий педагог, логопед та заступник директора КЗ « Новомиколаївський навчально-реабілітаційний центр «Паросток» імені В. А. Польського» Запорізької обласної ради. Сьогодні вона залишається у прифронтовій Новомиколаївці. До ворога звідси — лічені кілометри. Селище нещадно обстрілюють, земля здригається від вибухів, але незламні люди тримаються і продовжують бути надійним тилом для армії.
Ось і зараз Вікторія передала захисникам черговий вантаж, наповнений домашнім теплом. Всупереч страху і небезпеці, вона вкотре доводить, що недарма носить ім’я, що означає «Перемога».
Коріння, що тримає у рідній землі
Уся її доля переплетена з рідним краєм. Вікторія народилася у селі Підгірне, де закінчила школу. Далі була довга дорога до омріяної професії: спочатку педагогічне училище, згодом філологічний факультет Запорізького національного університету, а тонкощі логопедичного фаху вона опановувала в Бердянському педагогічному інституті.
Свій шлях у професії розпочинала вчителькою початкових класів у селі Листівка. Потім були заміжжя та переїзд до Новомиколаївки. Рідним домом для неї став «Паросток», де вона працює вже понад чверть століття. Пройшла всі сходинки: була вихователем, учителем логоритміки, логопедом, навчала найменших, а згодом стала заступником директора. Усе її життя було присвячене дітям, аж поки в мирні класи не увірвалася велика війна.
Від клаптиків тканини — до «Ангелів Запоріжжя»
«Ми дітей, наших вихованців, швиденько організували в автобуси і вивезли, — згадує Вікторія перші дні повномасштабного вторгнення. — Освітній процес за згодою департаменту тимчасово призупинили, щоб урятувати малечу. А працівники інтернату просто не могли сидіти склавши руки. Почали плести сітки».
Тоді ще не було налагодженої логістики. Плели з того, що знаходили вдома: різали старі костюми, штани, жакети, сорочки, ковдри. У хід ішли будь-які клапті тканини — одні різали, інші вплітали ці стрічки в основу, молячись за життя солдатів.
Згодом у місцевому будинку культури організувався великий волонтерський осередок. Люди зносили туди все: речі, постіль, продукти. Потім Вікторія познайомилася з ГО «Є- Ангели Волонтери Запоріжжя».
«Там були наші місцеві дівчина й хлопець з Новомиколаївки, — ділиться Віка. — Я якось приєдналася до них, кажу: “Можна мені у вашу команду?” Вони вразили мене тим, що їздили до хлопців прямо на позиції. Не через пошту, не на відстані, а в саме пекло, з рук у руки».
Команда була немалою, понад десяток небайдужих сердець. Співпраця закрутилася миттєво. Коли волонтерам знадобилася допомога, щоб купити генератор для бійців, колектив школи за лічені години зібрав кошти. А згодом «Ангели» запропонували Вікторії взяти участь у благодійному ярмарку у Запоріжжі.
Вчителька зібрала в школі все, що діти створювали на гуртках: розмальовані шкатулки, дерев’яні дощечки, картини. На ярмарку дитячі роботи розкупили, виручивши неймовірну суму для фронту. Після цього Вікторія стала невіддільною частиною «Ангелів».
Смак домашнього тепла на лінії вогню
Робота закипіла з новою силою. Спершу збирали продукти по людях: консервацію, овочі, фрукти. Волонтери без упину пекли, смажили, робили бутерброди. Раз на два тижні завантажували автівку під зав’язку і вирушали в дорогу.
Маршрути обирали туди, де найгарячіше. Їздили в Оріхів, зустрічалися з військовими, передавали медикаменти, їжу, дефіцитне спорядження — усе за чіткими запитами бійців. Коли підрозділ передислокували на Донеччину, в Добропілля, волонтери без вагань їхали за ними й туди. Де б не були «їхні» хлопці, Вікторія з командою слідували за ними всюди.
Згодом Вікторія запропонувала перенести ярмарки в рідну Новомиколаївку, яка на той момент ще жила відносно спокійним життям. Фейсбук вибухав оголошеннями, і люди відгукувалися. Приносили все: від сервізів і посуду до вив’язаних власноруч теплих речей. А в шкільній їдальні щоп’ятниці та щосуботи кипіла робота — пеклися сотні пиріжків, варилися гарячі вареники та духмяна гречана каша. Цивільних пригощали за донат, а військових — абсолютно безкоштовно, огортаючи турботою, наче рідних.
Коли залишаються найстійкіші
Час — жорстокий суддя. Війна триває, обстріли Новомиколаївки ставали дедалі важчими, а людські ресурси — небезмежними. Хтось втомився, хтось виїхав у безпечніші регіони, рятуючи родини, хтось просто зламався під тиском постійного стресу. Велика команда волонтерів почала рідшати. Спочатку пішов один, потім інший… Сьогодні від того великого осередку в селищі лишилося тільки двоє дівчат, створили ГО «Ангели Перемоги».
«Залишилося дві волонтерки, — з гордістю каже Вікторія. — Одна Вікторія — і я, Вікторія. Дві Вікторії». Два імені, що означають перемогу. Дві жінки, які відмовилися здаватися. Поки є такі серця, що б’ються в унісон із передовою, Новомиколаївка стоїть, а Україна — бореться.
Своїм головним ресурсом Вікторія називає сім’ю, людей, яких любить, і відповідальність перед ними. А ще — здатність знаходити сенс у кожному дні та пам’ятати, що навіть маленькі кроки наближають до великої мети.
Сама за кермом, шлях у саме пекло
Доля розпорядилася так, що Вікторія Жадько зараз самостійно займається зборами, своєю машиною та незмінним маршрутом їде на лінію вогню.
«Якось так сталося, що тепер нікого з хлопців-волонтерів немає, — констатує Вікторія. — Але ми, дівчата, виявилися стійкішими, міцнішими. Я одразу сказала: як допомагали бійцям, так і будемо допомагати».
Їздить на передову з донькою, а до цього з волонтеркою Вікою. Тендітна жінка — за кермом власної цивільної автівки, вщент забитої коробками, долає кілометри прифронтових доріг. Вона тримає постійний зв’язок із керівництвом легендарної 15-ї бригади оперативного призначення НГУ «Кара-Даг». Справжні побратими, за якими вона слідує, куди б їх не перекинули.
Там, де не пропускають чужих
Маршрути Вікторії — це карта найгарячіших точок цієї війни: Добропілля, Куп’янськ, Покровськ, Авдіївка. Вона їде туди, де земля горить під ногами. Цивільних, хоч і волонтерів, на блокпостах так далеко не пропускають — надто небезпечно. Тому військові виїжджають назустріч своїй Віті, зустрічають її, і далі вони рухаються разом, під прикриттям, до позицій.
Коли її запитують, чи не страшно їй — жінці, матері, педагогу — мчати туди, де щомиті може прилетіти снаряд, вона лише знизує плечима:
«Питають: вам не страшно? Не страшно. Бронежилет є? Є. Каска є? Є. Ну, то поїхали!»
За цими простими словами криються моменти, від яких холоне кров. Їй неодноразово доводилося ховатися в сирих підвалах на лінії фронту, пережидаючи запеклі артилерійські дуелі та ворожі нальоти. Вони сиділи там, затамувавши подих, поки навколо руйнувався світ, чекали, коли вщухне ця кривава карусель. А щойно наставало затишшя — швидко передавали вантаж, робили фото для звіту (бо кожна світлина — це доказ для тих, хто донатить), обіймалися, і хлопці проводжали її назад, до відносно безпечного місця.
Формула турботи
Підготовка до кожної поїздки починається за тиждень. Маленька квартира Вікторії перетворюється на справжній прифронтовий склад. Спочатку коробками заростає балкон — так, що туди неможливо ступити. Потім пакунки захоплюють кімнату.
Уся родина Вікторії — чоловік, старша донька Діана (яка щойно з відзнакою закінчила Запорізький національний університет) та син Ростислав, який перейшов до випускного класу, — працюють як один злагоджений механізм. Вечорами вони збираються разом і починають фасувати допомогу. У Вікторії залізний порядок: вологі серветки — окремо, печиво — окремо, сухі душі та спреї від комарів — по своїх коробках. Кожен пакунок вона дбайливо підписує. Військові вже звикли до цього фірмового стилю: кажуть, коли все підписано рукою Віти, їм набагато легше й швидше розвозити допомогу безпосередньо по окопах та бліндажах.
Останнім часом потреби фронту змінилися. Оскільки через щільний вогонь і ворожі дрони під’їхати до багатьох позицій автомобілем просто неможливо, хлопці сидять повністю відрізаними по декілька діб. Тоді на допомогу приходять так звані «кишенькові набори», які військові примудряються скидати своїм побратимам з безпілотників.
Вікторія з донькою моніторять усі акції в супермаркетах, вишукують оптимальні варіанти, купують спеціальні зіп-пакети. Туди родина Жадько бережно складає найнеобхідніше: чай, каву, цукор, калорійне печиво та цукерки — те, що боєць може швидко сховати в кишеню розвантажки й перекусити в мить затишшя.
А ще Вікторія навчилася майстерно будувати «волонтерську дипломатію». Вона шукає інші групи у Фейсбуці, зв’язується з колегами з рідних куточків України. Часто працює бартер: Вікторія віддає крупи чи вівсянку, які отримує як гуманітарну допомогу, а натомість їй присилають поживні енергетичні батончики, сухі домашні супи та каші швидкого приготування. Все тримається на абсолютній, залізобетонній довірі. Коли нові благодійники сумніваються, Вікторія просто каже: «Зайдіть на мою сторінку, подивіться звіти. Нової пошти за десятки кілометрів від фронту немає, тому я везу все особисто в руки». Вона не забуває і про поранених, регулярно закриваючи потреби Новомиколаївського шпиталю в турнікетах та медикаментах.
Вікторія наголошує, що значну, вагому допомогу і підтримку надають колеги з її освітнього закладу на чолі Ракович Ларисою Миколаївною.
Машина для легендарного «Кара-Дагу»
На що тільки не оголошували збори упродовж війни – аптечки, турнікети, дрони, «чуйки». ..
Але найбільша гордість Вікторії — це історія про те, як вона разом із волонтеркою Вікторією Потапчук та громадою змогли подарувати бійцям колеса. Потужний, здоровий пікап Mitsubishi L200 був життєво необхідний хлопцям на передовій. Щоб зібрати величезну суму, оголосили справжній марафон, який тривав більше п’ятдесяти днів.
Чого вони тільки не вигадували! До великої війни Вікторія на аматорських засадах займалася фітнесом у спеціальних пружних черевиках (кенгу джампс). Коли почався збір на автівку, вона зателефонувала своїй тренерці Наталії, яка через обстріли виїхала, і запропонувала: «Давай організуємо благодійні тренування за донат!».
Ідея вибухнула. Тренерка збирала людей у Запоріжжі, викладала пости, а потім приїхала у Новомиколаївку. Прямо у спортзалі вони влаштували драйвове фітнес-шоу — стрибали, танцювали, вели прямий ефір. Селище на той час ще «жило», і люди відгукнулися з неймовірним теплом. Навіть ті місцеві жителі, які через вік чи здоров’я не могли стрибати разом із молоддю, просто приходили до спортзалу, приносили гроші в конвертах і казали: «Ми танцювати не будемо, але візьміть для хлопців на машину».
Коли суму було зібрано і пікап нарешті придбали, Вікторія особисто загнала його на мийку, вимила до блиску кожні дверцята й килимок. Потім помчала до місцевого батюшки: «Отче, терміново освятіть машину, бо на світанку ми рушимо!». Священник довго молився над автівкою, подарував іконки та хрестик.
Коли пікап пригнала на фронт, дорослі, загартовані боями чоловіки були розчулені, обіймали цей автомобіль, як найбільший скарб у житті. Вони щиро сміялися з волонтерки, яка так дбайливо намила їм машину перед поїздкою на суцільне бездоріжжя війни, але в їхніх очах була безмежна вдячність.
Сьогодні збирати гроші стало неймовірно важко. Новомиколаївку обстрілюють усе частіше, колишні ярмарки та гучні заходи проводити вже неможливо — безпека людей понад усе. Кожен донат доводиться буквально витискати, просити, благати, моніторити інтернет у пошуках хоча б мінімальних знижок для волонтерів.
«Буває, порадієш навіть тим кільком сотням гривень, які хтось скинув, — ділиться Вікторія. — Кошти збирати дедалі важче, потреби фронту ростуть щодня, але зупинятися я не маю права. Адже опікуюся не тільки «Кара- Дагом» а й іншими бригадами на Сумському, Запорізькому і Харківському напрямках.»
Нещодавно Вікторія разом із донькою повернулися з чергової небезпечної поїздки до українських захисників. Позаду — небезпечні кілометри прифронтових доріг, хвилювання рідних і десятки переданих коробок із найнеобхіднішим. Найціннішою винагородою, як і завжди, стали щирі посмішки, міцні обійми та просте людське: «Дякуємо! Ми так на вас чекали».
Наталія СТІНА.
Фото з архіву Вікторії ЖАДЬКО.
