Руслан Кривошеєв — військовослужбовець Нацгвардії. Разом із іншими українськими захисниками потрапив у полон з Азовсталі. Далі була Оленівка, згодом — утримання на території РФ. Через 21 місяць полону, 8 лютого 2024 року, Руслан повернувся в Україну під час обміну військовополонених.
Матір Вероніка Кривошеєва розповідає, її син пішов служити за контрактом у 2020 році. Був водієм в одній із бригад Нацгвардії. Початок повномасштабної війни чоловік зустрів в Маріуполі, там разом з іншими військовими боронив Азовсталь:
“В полон він потрапив 17 травня. Він мені подзвонив і сказав, що ми складаємо зброю, і виходимо в полон. Після того жодного дзвінка, ніде, нічого”.
В полоні Руслан пробув 21 місяць. Його двоюрідна сестра Анастасія Стрельбицька розповідає, коли окупанти хотіли їх покарати — змушували по шість годин сидіти навприсядки. Та найстрашніше, за її словами, брат пережив в Оленівці:
“Він не хоче згадувати і ми про то навіть не питали, це Оленівка. Єдине, що він сказав: “Гірше ніж там, більш ніде не може бути”. Він там був 21 день, після цього його перевезли вже в іншу колонію. І там вже було трошки краще, ніж Оленівці”.
Близько двох років, поки її брат був в полоні, Анастасія брала участь в акціях на підтримку військовополонених — в Запоріжжі, Дніпрі, Києві та інших містах:
“Ми не думали, що все закінчиться тим, що вони вийдуть з Азовсталі, що вони потраплять в полон. І якщо з початку ми розраховували на 1-4 місяці. Як нам обіцяли. То вже потім, через пів року ми зрозуміли, що там буде дуже довго, буде дуже затягнуто. Треба нам якось об’єднуватись, і допомагати нашим хлопцям. Боротися за них, як вони боролися за нас”.
Мати Руслана вірила до останнього, що побачить сина:
“Кожний обмін — це був приговор. Але ми намагалися все одно триматись, і я вірила до останнього, що він прийде”.
Звільнення Руслана з російського полону родина дочекалася 8 лютого 2024 року:
“Перша дізналася племінниця. Прибігла, сказала, що поміняли Руслана, але в списках його ще не було. Потім через дві хвилини подзвонили з СБУ і сказали, що так, мій син вдома, в Україні. Крик, сльози, і просто не розуміли, що це відбулося”.
Нині Руслан Кривошеєв на реабілітації, каже його сестра Анастасія:
“Він розповідав багато, а ми на нього дивилися. Його очі, вони залишилися такі самі голубі, тільки вже дивляться інакше”.
Джерело: Суспільне Запоріжжя
