З Іваном Кушніренком ми познайомилися
нещодавно, під час презентації його нової книги
«Гуляйпілля. Рух Опору. 1941-1943 роки»
(у співавторстві з О.Горпинич).
Це вже 91 перша книга краєзнавця, журналіста, патріота рідного краю, який сьогодні через російську агресію на восьмому
десятку життя
став внутрішнім переселенцем, ми попросили його
поділитися з читачами сайту «Промінь» своєю історією.
ПОСТОЯЛЬЦІ
Нас, переселенців (внутрішньо переміщених осіб), в Запоріжжі
видно, як кажуть, неозброєним оком. Ми худі, інколи неголені, з
виснаженими обличчями, і з потаємною тугою в очах, а ще нас виказують
українська мова і господарські валізи та «кравчучки», в яких ми несемо і
веземо гуманітарну допомогу. Нам заздрять деякі містяни.
– А що наші пенсіонери гірші за них? Для переселенців усе, а нам
нічого. Дуже кривдно і боляче чути такі слова. Видно з усього, що такі люди
не побували під обстрілами рашистських «Градів» і «Смерчів». Та нехай ця
заздрість буде на їхній совісті. Серед маси людей, зірваних війною з насиджених місць, з 2 квітня 2022
року і ми з дружиною.
Повномасштабне вторгнення російської федерації на територію
України сталося о 4-й годині ранку 24 лютого 2022 року, коли її збройні сили
перейшли наш кордон і перші бомби та ракети впали на українські
аеродроми. Про це ми дізналися вдень з інформації телебачення.
Те, що привид війни витає в повітрі, ми відчували з матеріалів та
повідомлень американських і англійських газет та розвідок, які починаючи з
листопада 2021 року називали навіть різні дати початку повномасштабного
вторгнення русні в Україну. Але нам не хотілося в це вірити. Ми вірили
владі, яка запевняла, що то велике перебільшення і все гаразд. (Через кілька
місяців потому, ми дізнаємося, що тоді влада не хотіла передчасно сіяти
паніку серед людей). Адже одна справа стримувати бойовиків на Донбасі, яка
тривала з лютого 2014 року, і зовсім інша справа – пряме вторгнення
регулярних військ.
До нас з дружиною війна безпосередньо прийшла 2 березня, коли не
стало електрики і води. Технічну воду в наш, та й не тільки в наш мікрорайон
вулиці Спартаківської, завозили водії частини МНС України. Питну
привозили ще хлопці із селища Покровського Дніпропетровської області.
Але 5 березня 2022 року війна вторглася в місто Гуляйполе Запорізької
області. Перед обідом я сидів за столом у малій спальні і читав книжку Петра
Панча «Хмельницький», як несподівано почув звук артилерійського снаряда,
що наростав. Не встиг підняти голову від книжки, як снаряд пролетів і впав
неподалік від сусіднього п’ятиповерхового будинку. Клубок вогню, диму і
хмара пилюги та камінців, бо снаряд розірвався посеред дороги з твердим
покриттям, розлетілися в усі сторони. Наслідком цього удару було знесення
пів причілка приватного будинку, вибиті шибки в багатоповерхівці.
За першим снарядом прилетіло ще кілька, ми з дружиною заховалися в
тісній ванні, а коли обстріл припинився, кинулися з квартири у підвал
сусіднього будинку. Там разом з іншими сусідами просиділи до вечора. Увечорі пішли у квартиру повечеряти та думати, що далі робити.
Повечерявши, чим Бог послав, бо того ж, 5 березня, не стало і
природного газу. Вирішили ночувати дома, благо, обстрілів не було. Лягли не роздягаючись, я на кріслі, дружина біля мене на дивані. Десь о пів на десяту вечора, почув звуки руху важкої техніки, що йшла по вулиці Спартаківській, а потім завертала на Героїв України. Техніка йшла без включених фар, світилися тільки підфарники. Хвилин через 15, як прогуркотіла техніка, ворог почав «гатити» по Гуляйполю.
Ми швиденько вибігли на двір, притрусений сніжком, і підтюпцем
побігли в підвал сусіднього будинку. Тільки ми туди вскочили, пролунав
зрив снаряда, він вибухнув біля сусіднього під’їзду нашого будинку.
Коли обстріл припинився, молоді чоловіки ходили дивитися на
наслідки розриву снаряда. Біля під’їзду утворилася велика воронка,
дерев’яних лавочок для відпочинку, як і не було, двері металеві вхідні і у
підвал пожмакані, ніби промокашка, шибки у вікнах і балконах побиті, біля
однієї квартири перебита газова труба. Все це ми побачили, коли,
намерзшись за ніч у підвалі, вранці вийшли на поверхню. В нас дома ще був
перебитий дерев’яний каркас балкона і відчинене євровікно в кімнаті.
Подзвонила дочка і сказала, що приїде її чоловік і забере нас до себе.
«Вам немає чого робити у квартирі без світла, води і газу», – і ми з Юрою
поїхали до них, взявши з собою сяку-таку одежину. В цей час майже всі
сусіди кудись виїжджали: хто до родичів, хто до знайомих, аби не
залишатися під обстрілом і кляли тих іродів, які за день до обстрілу будинку
ставили на подвір’ї у траві якісь знаки (про це розповідали ті, хто виявив
знаки). Після «гарячої» ночі наша чотириповерхівка, ніби враз посіріла і
зажурилася, адже з дня заселення в 1991 році така кількість мешканців не
покидала її.
З 6 березня ми жили в будинку дочки і зятя. Бувало, коли обстріл
Гуляйполя починався, серед ночі зривалися з теплого ліжка і бігли ховатись у
холодний, вогкий підвал, благо, він порівняно недавно збудований і на стелю
покладене залізобетонне перекриття.
– Воно витримає непрямий удар снаряда, – говорив сусід Віктор –
розвідник, так його називала дружина Анжела, за те, що він, коли починався
обстріл, вилазив на дах сарайчика і дивився, звідки стріляють, і кричав нам:
«Не спішіть у підвал – це наші стріляють з «дурки» (територія психлікарні), а
це з «інтернату».
До нас у підвал вночі приходили одні сусіди, а, коли вони виїхали,
приходили Віктор з Анжелою та їх батьки, доки теж несподівано не виїхали.
До сну точилися розмови на різні теми, а насамперед про війну, путіна і його
команду. Всі ми бажали мудрості і витримки нашому Президенту
Володимиру Зеленському. І попри всі ворожі зусилля по захопленню
території України ми вірили в силу наших Збройних Сил.
10 березня діти з матір’ю з’їздили в центр міста і, повернувшись звідти,
швидко почали збиратися виїжджати, кликали і нас із дружиною, але ми
відмовилися.
– Їдьте, рятуйтеся, – сказав я їм, – їдьте в Дніпро до нашого сина. – Все б
нічого, але я тривожився за Юрине старе «Рено»: чи довезе дітей туди, куди
треба. Годин через п’ять після від’їзду дітей ми отримали звістку, що вони
благополучно дісталися пункту призначення.
Ми залишилися з дружиною та Лордом самі на господарстві, тоді ще
газ був і вода в басейні. Сусіди, які запевняли, що нікуди не їхатимуть,
швиденько похапали речі і подалися в селище Покровське Дніпропетровської
області. Тепер ми в основному спілкувалися з Анжелою і її Віктором та
фермером Камо, який їздив повз двір на свою ферму. Дякуючи їм, ми
одержували свіжі новини, дізнавалися, що робиться в центрі міста, бо слухи
ходили різні.
87-річний сусід через дорогу (земляки називають його Галавий) казав:
«Це наші б’ють по наших», – заперечувати чи доводити щось протилежне
було неможливо, він ніяких доводів не слухав. А коли прилетіла «отвєтка» до
нас на вулицю і ударна хвиля винесла у нього в хаті шибки і вікна, тоді він
погодився, що місто розстрілює ворог.
– Так справді гармати, які стоять у Камо за фермою в лісосмузі,
мовчали, коли біля нас вибухали снаряди. Вірмен Камо-джан виявився гарною людиною, хоч про це ми знали і до війни. Уже під час війни він часто цікавився:
– Кирилович, може вам з дружиною щось треба, то я допоможу чим
зможу. – І він кілька разів привозив нам печеного хліба, зарізавши вівцю для
солдатів, виділив шматок баранини і для нас, кілька разів возив мою дружину
на квартиру до нас по речі. А коли надійшла черга і нам подаватися у
мандри, він погодився взяти нашого Лорда до себе на ферму.
– Не переживай, Кирилович, тут він не пропаде: і годуватимемо, і
напуватимемо.
Моє розставання із доброю собакою було болісним і тяжким, я не міг
стримати сліз: розставався нібито з дорогою людиною, йому теж було
нелегко, але іншого виходу, щоб його врятувати, не бачив. І я дуже вдячний
за це Камо-джану.
Коли діти від’їхали, ми з дружиною ніби осиротіли. Та ще й
нестерпними були холодні ночі, проведені під обстрілами в підвалі. Туди
йдучи, ми гріли воду, наливали у пластикові пляшки і клали на груди під
одежу, від сидіння на кріслі цілу ніч в одному положенні, затікали ноги,
німіла поясниця та найбільшою каторгою було попадання холодної краплі зі стелі за комір сорочки.
А ще нестерпним був інформаційний голод. Електрики не було,
телевізор не працював, радіоприймача не мали. То одного дня сусід Віктор
приніс нам портативний радіоприймач (транзистор), якому було років та
років. Та ми й цьому були раді. Працював він на одній хвилі.
Одного разу я взяв радіоприймач і ліг в кімнаті на дивані та почав
шукати хоч якусь передачу українською мовою. І яка ж була наша радість,
коли я натрапив на передачу з Києва і ми почули останні новини, що Київ, як
і вся Україна, тримається і за столицю тривають важкі бої.
Радіоприймач виявився з «характером», він працював тільки в мене на
грудях, повернись я на бік, і він починав шипіти і потріскувати. Але ми були
безмежно вдячні сусіду за такий подарунок. Так ми дізнавалися новини про
війну. Підтвердженням того, що наші Збройні Сили тримаються були
постійні обстріли Гуляйполя і навколишніх сіл.
Коли Анжела і Віктор несподівано від’їхали (ми та ще Федорович на
пів вулиці залишилися самі), дружина не витримала нервового напруження
від постійних обстрілів, а тут ще й газу не стало і ми вирішили їхати в
Запоріжжя до племінниці.
1 квітня нас знайомий фермер Олександр підвіз до квартири. Тут ми
склали валізи для виїзду, переночували у підвалі сусіднього будинку, і 2
квітня міським евакуаційним автобусом, яким керував начальник відділу
освіти, молоді і спорту Гуляйпільської об’єднаної тергромади
Віктор Павлович Науменко, виїхали з Гуляйполя. До обласного центру
дісталися без пригод, якщо не вважати, що під Запоріжжям на майданчику
«Епіцентра» у нас перевірили документи. Двох чоловіків без паспортів
поліцейські відокремили зразу і кудись повели. Віддаючи мені паспорт,
молодий хлопець зауважив: «Що, діду, партизанити їдеш?»
– Якщо треба буде, то й партизанитимемо, – відповів я йому, він тільки
усміхнувся. Так ми потрапили в обласний центр, де спочатку було тихо і
спокійно.
Евакуаційний автобус привіз нас до «Козак-палацу». Тут нас
зареєстрували, нагодували гарячим обідом, дали продуктову гуманітарну
допомогу і ми, викликавши таксі, бо було 6 валіз із одягом для себе і дітей,
поїхали на квартиру на Бабурку в район бульвару Будівельників. Тут нам
виділили окрему кімнату з телевізором і холодильником.
Влаштувавшись, покупавшись вечером ми, як білі люди, змогли лягти
на чисту постіль і спокійно заснути, чого нам не вдавалося робити з 5
березня. Господарі квартири хороші люди, створили нам всі необхідні
побутові умови. На вулиці Лахтинській, 4-А ми зареєструвалися як
переселенці (внутрішньо переміщені особи) і почали отримувати гуманітарну
допомогу.
Спочатку для її отримання потрібно було вистоювати довжелезні
черги, особливо влітку в спеку, а потім поступово і тут почали наводити
порядок. З перших днів евакуації ми отримували майже кожного дня
безкоштовно хліб з благодійного фонду, поступово це припинилося. Тепер
гуманітарну допомогу можна отримати один раз у місяць у своєму районі.
Гуманітарну допомогу подають ще церкви, молитовні будинки і
благодійні фонди «Карітас», але у фонд треба реєструватися через Інстаграм,
а в багатьох пенсіонерів немає смартфонів і вони не вміють ними
користуватися.
– Ви ж перекрили доступ до фонду пенсіонерів, – обурювалися ті.
– Ми це зробили, щоб пенсіонери не займали черги з 5-ої години ранку,
– відповідали представники фонду.
Ось така турбота про пенсіонерів, а серед переселенців їх значна
кількість.
Крім слів «переселенці», «внутрішньо переміщені особи»,
«евакуйовані», нас почали називати ще й «постояльцями».
– Як там ваші постояльці? – одного дня мене запитала знайома, –
повідомила хазяйка квартири. – Бо наші постояльці, якісь дуже неспокійні
люди.
Не знаю, як кому, а оце слово «постояльці» ріже моє серце. Хіба ж ми
винні, що війна зірвала нас з насиджених місць і кинула у вир невідомого.
Адже ніхто з нас не знає, коли ми повернемося додому, в декого вже немає
куди повертатися, бо рашисти розбили, спалили будинки і квартири.
Одне лише радує серце і вселяє впевненість у перемозі Збройних Сил
України, так це матеріальна і моральна підтримка Центру журналістської
солідарності, який утворили при Запорізькій обласній журналістській
організації (голова Наталія Кузьменко і відповідальний секретар
Валентина Манжура).
В Центрі проводяться різні заходи, в яких беруть активну участь
журналісти-переселенці із Оріхова, Якимівки, Бердянська, Енергодара,
Лисичанська, Гуляйполя та інших прифронтових і окупованих територій.
То ж, шановні земляки, тримаймося, перемога буде за ЗСУ,
незважаючи на тяжкі наслідки нічних ворожих обстрілів ракетами міст
Гуляйполя, Оріхова і Запоріжжя та навколишніх сіл. У цьому немає сумнівів,
як немає сумнівів, що після ночі настане день.
P.S. Отже, ми – постояльці, квартиранти, переселенці, внутрішньо переміщені особи, але не по своїй волі, та від того не легше. Нам хочеться додому у своє зелене затишне містечко Гуляйполе, але воно, як і ми, потерпає від ворожих обстрілів і руйнувань, та будемо живі – все відбудуємо і зробимо махновську столицю ще кращою. На цьому і стоїмо в ці непрості часи оборони міста.
Іван Кушніренко,
м. Гуляйполе на Запоріжжі.
Замість післямови:
Слід зазначити, що Іван Кирилович надзвичайно скромна та інтелігентна людина, практично не згадує про проблеми та потреби, які має. У ході нашої розмови з’ясувалося, що Центр допомоги ВПО у Хортицькому районі міста з вересня припинив підтримку пенсіонерів-переселенців, переключившись на інші вразливі категорії, багатодітних, інвалідів та ін. У травні І.К.Кушніренко, перебуваючи у черзі за гуманітаркою, втратив свідомість, це був серцевий напад, «швидка допомога» доставила його в 6-ту лікарню міста, де він пройшов курс лікування. І зараз потребує постійних ліків. Прошу вважати цей матеріал офіційним запитом до місцевої влади для реагування та вирішення проблем, порушених в ньому.
Наталія Стіна, журналіст сайту «Промінь».
Цей матеріал створено в рамках проєкту «Сила місцевих медіа – для посилення згуртованості українців», що реалізується Громадською спілкою «Українська Асоціація Медіа Бізнесу» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».