29 січня — у день пам’яті Героїв Крут — відійшов у вічність класик сучасної української літератури, великий Поет і великий Громадянин, співавтор Декларації про Незалежність України — ДМИТРО ПАВЛИЧКО (28.09.1929–29.01.2023).
Неймовірний темперамент і жага до життя круто заносили Поета на шалених віражах ХХ століття, однак любов, як найвірніший компас, непомильно виводила його на сонячні шляхи правди і повертала до себе справжнього. Його пісню «Два кольори» з її прихованими смислами знає чи не кожний українець, а його книжка любовної лірики «Таємниця твого обличчя» — непроминальна сторінка у скарбниці української поезії.
Свого часу справжньою подією став вихід книжки поета «Правда кличе!» (1958) з віршем «Коли помер кривавий Торквемада…» з більш ніж очевидними натяками на смерть тирана Йосипа Сталіна — «що здох тиран — але стоїть тюрма!». 18-тисячний наклад книжки знищили, але вірш став одним із перших знаків звільнення української поезії з лабет радянської цензури. Гадаю, що цей вірш не втратить актуальності й тоді, коли здохне теперішній кремлівський Торквемада…
Українці назавжди вдячні Дмитрові Павличкові і за очолюваний ним «Всесвіт», який публікував українські переклади найголосніших світових літературних новинок швидше за московські видання, і за сміливе відкриття Антонича у 1967-му році, і за український 6-томник Шекспіра, і за пам’ятник Шевченкові у центрі Варшави, відкритий стараннями Павличка, і за його вагому лепту у Акті Проголошення Незалежності…
Благослови, мій Боже, Україну,
З’єднай водно всі київські церкви,
Завмерлу нашу мову оживи,
Козацьку славу підніми із тліну.
Я смерть свою молитвою зустріну,
Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,
Але не дай, щоб служники Москви
Знов обернули край мій на руїну!
