Інколи вони приходять до мене у снах: гніді, булані, вороні… Охоплюють щільним колом, торкаються вологими мордами рук, обличчя, їх багато, але мені зовсім не страшно. Сьогодні я вибираю сірого в яблуках. Легко застрибую йому на спину і – галопом. Все навколо перестає існувати, тільки я і він. А ще надзвичайне відчуття невагомості і щастя. Мабуть, це летить моя душа.
Коні – це друзі. Так було завжди. Ще в дитинстві, коли мама працювала у конезаводі на конюшні: доглядала, гладила їх, іноді сварила, але по-доброму. Я завжди була поруч, допомагала, вхопивши вила, кидала їм у денники сіно, солому, носила воду. А вони, мов шляхетні сеньйори, спогорда поглядали, приймаючи турботу як належне. Такі недосяжні і близькі водночас. Саме тоді і розпочалася наша любов.
Пам’ятаю їхні дивні, як мені на той час здавалося, імена. І характери, схожі на людські. Арсенал – пихатий, різкий, поважав лише сильних чоловіків. Жінкам можна було і не підходити: вкусить або стусоне копитом. Та на змаганнях йому не було рівних. Швидкість, потужність – усе у ньому.
Зовсім іншим був Абрек. Лагідний, любитель ласощів, він ніяк не виправдовував своє ім’я. «Ніякий ти не абрек і не джигіт», – часто дорікала я коню. Помічала, що жокеї його недолюблюють, мовляв «Техніка не та». Нерідко застоювався мій улюбленець. Стояв біля маленького віконечка, видивляючись сумними очима вдалечінь. Коні усе розуміють і відчувають, коли непотрібні. Одного разу його денник виявився порожнім. Продали. Поїхав мій красень до якогось колгоспу брички з вантажем возити. У руках танули цукерки, а очі туманились від сліз. Усюди панує практицизм. Все має відбуватися правильно: коні приносити користь, люди – досягати чогось у житті.
Мама дуже хотіла, щоб я займалася музикою. Та музична школа далеко, а коні- ось вони, поруч. До кінно-спортивної секції записалася потайки від батьків. Уся молодіжна еліта ( і хлопець, який мені подобався) була там. Пройшла випробувальний термін, почалося навчання. Ніколи не ображалася на тренера, який весь час до чогось доскіпувався. Часто-густо «запрягав» до безкінечної роботи по догляду за кіньми. І навіть першого коня дав нелегкого. Інтеграл був старий і «спрацьований». Колишній призер змагань він мав геть зіпсований характер. Здогадуюсь, що йому довелося пережити за свій довгий вік. Брати бар’єри коню зовсім не хотілося. Бувало, що різко зупиниться перед перешкодою – і ти вже на землі. А скачучи наввипередки з друзями, завжди пасла задніх. Але бити коня – ніколи! За це мала конфлікти з тренером, який вимагав рішучості та вимогливості до тварини. Тоді, ще зовсім юною, всупереч іншим я розуміла, що не в жорстокості сила, а в любові. Той старий кінь служив справжнім докором усім нам. Адже його поганий характер, то криве дзеркало людського ставлення. Він платив тим, що одержав від нас.
Звичайно, якихось перемог у кінному спорті я не здобула. Але пройшла школу мужності і витримки. Коли мама дізналася, що я довгий час замість музичної школи займалась кіньми, її розпачу не було меж.
Та ніщо в житті не захоплювало мене так сильно, як коні. Їхня грація, сила, шляхетність і розум не перестануть дивувати ніколи. Я вдячна їм за чудові спогади дитинства, за вірність, яку не часто зустрінеш серед людей.
Наталія ФЕДЧЕНКО.
