Мене звати Надія, я живу в Біленькому з 2014 року. До війни жила з чоловіком і сином в селі Калинове Попаснянського району Луганської області. Війна проїхалася по моїй сім’ї по повній.
Бойовики викрали мого чоловіка. Він просто пішов на базар і зник. Його катували і тримали в підвалі 10 днів. Прийшов ні живий, ні мертвий. Після цього ми зібрали речі в сумки й втекли звідти. На щастя, в Біленькому жили діти мого чоловіка від першого шлюбу. Вони допомогли нам зняти тут житло. Чоловік зазнав дуже тяжких ушкоджень, та коли йому стало трохи краще, син вирішив повернутися в зону АТО, вже у складі ЗСУ. Був на передовій і зараз також служить за контрактом, знайшов там дружину. А от чоловіка вже немає. З роки лікувався, та все ж не витримали нирки. Відтоді я у Біленькому живу сама.
Багато стареньких залишилося на тій стороні. Молодь з сім’ями старалися виїхати, бо було дуже страшно. Тепер повертаються, бо там все ж таки є житло. Але хіба то життя, коли боїшся всіх і весь час?
Як Ви справляєтеся з цими тяжкими випробуваннями долі?
Якщо чесно, то, напевно, без допомоги родичів, знайомих і нових друзів я б не вижила. Якось завжди поруч опинялися люди, які нам допомагали. Спочатку нас пускали жити безкоштовно, за оплату комуналки. За це велика вдячність, бо взимку опинитися на новому місці без пожитків і грошей з хворим чоловіком – то страшне! Потім допомогли оформити документи, влаштуватися на роботу. У Калиновому у нас були господарство і город, тож до роботи я звикла. В селі прожити все ж легше, ніж у місті. Я хотіла купити будинок, просила в банку, щоб дали кредит. Мені ж самій багато не потрібно – лише маленька хатка на краю села. Але банки відмовляли, бо у мене луганська прописка, боялися, що я візьму гроші і втечу. І знову добрі люди допомогли. Один чоловік назбирав по знайомих і позичив мені гроші, повірив. Можна навіть сказати, що мені щастить. Принаймні, я завжди стараюся робити вигляд, що нічого не потребую, що у мене все є. Так легше жити, якщо радіти тому, що є. Тепер я мешкаю у власному домі в Біленькому, працюю в комунгоспі. Маю з десяток курей, кота і собаку. Планую робити ремонт, тож помирати не збираюся!
Хочу сказати про надію. Коли біда застає зненацька, головне – не падати духом, не здаватися, а вірити в себе. Мій девіз звучить так:
«Голову выше и дальше пошла!
С улыбкой всегда, как бы жизнь не бросала.
Я никому ничего не должна.
Только себе, вот себе задолжала…».
Змолоду пам’ятаю цей вірш, не раз мене виручав, от і тепер не підводить.
Впевнена, ми відбудуємо все, що зруйнував ворог на нашій землі. Будемо йти до кінця, вірити у свою правду і зрештою переможемо. Маю надію, що в Україні скоро знову буде мир і спокій.
