Війна. Саме слово вже навіює жах. А весь біль того, що відбувається під час неї, знають лише її учасники. Від бойових дій досі страждає український Схід – день у день воїни вимушені давати відсіч ворогові, таким чином доводячи йому незламність і волю до перемоги всього народу. Завдяки людям, котрі не дають агресору пройти на інші території, ми знаємо, що буде завтра і як проживемо черговий сонячний день. Сьогодні у жителя села Бабурка, старшини запасу Ігоря Михайловича Шарапова про ці буремні часи лишаються лише спогади. Тяжкі, але цінні з точки зору життєвої філософії. Ігор Михайлович, позивний «Лис» – власник Почесного знаку «За взірцевість у військовій службі» від тодішнього головнокомандувача ЗСУ, генерала армії України В.М. Муженка.
Надворі був січень 2015-го, тривала чергова хвиля мобілізації на передову. Саме тоді Ігор Михайлович, попередньо пройшовши невелике навчання, прийняв мужнє рішення вирушати на фронт у складі 81-ї десантно-штурмової бригади. За трохи більше ніж рік участі в АТО довелося стерпіти багато чого, м’яко кажучи, неприємного. Було це в різних місцях: на Луганщині, Донеччині, в Опитному, Пєсках… До останнього обороняли Донецький аеропорт – і хоча він таки пав, але залишився в нашій пам’яті оплотом вітчизняного героїзму, здатності будь-якої миті піти в бій за Батьківщину, не боючись навіть за власне життя.
Сержантський склад – основний, який веде безпосередню боротьбу на лінії зіткнення з противником. Тож постійне розташування в «нульовій зоні», тобто, не більше ніж в 100 метрах від противника, повсякчас породжувало в голові питання: «А чи повернуся я назад?». Паралельно доносився страшний гуркіт ворожих обстрілів, без яких не проходило і дня. А відповідати можна було лише тоді, коли існувала загроза життю військових. Потужний батальйон найманців на чолі з бойовиком «Гіві» так і прагнув захопити більше полонених. Проте девіз роти «Ніхто, крім нас» постійно рухав вперед і ніби відкривав друге дихання в моменти, коли здавалося: виходу вже немає. Цього наші військовослужбовці й намагалися не допустити всіма силами.
Чому справжні воїни завжди применшують свої справжні подвиги? Питання, на яке мирні, цивільні громадяни навряд знайдуть відповідь. Ігор Михайлович не є виключенням. Знизуючи плечима, він каже, що на його місці так зробив би кожен, адже на кону стояло святе. «Нічого особливого я не зробив. Просто виконував завдання командування», – скромно каже «Лис», не згадуючи, що під час участі в АТО отримав поранення, а потім переніс операцію з видалення осколків. Зараз ще й почали турбувати сильні головні болі – наслідки контузії даються взнаки. Планує лікуватися.
А в цілому сьогодні з Ігорем Михайловичем все добре, за словами його дружини Зінаїди Вікторівни. Залишити все лихе в минулому ось так одразу, після повернення до мирного життя, було складно. Перед очами стояли ті страшні картини зі Сходу, снилися побратими… Але час лікує, і зараз Ігорю Михайловичу легше. «Я сама за спеціальністю медпрацівник, працюю в торгівлі, проте в душі психолог. Психологія – це моє хобі, яким я займаюся дуже давно. Тому допомагаю чоловікові відновитися в домашній обстановці. Це доволі довгий процес – такі події забуваються важко. Можливо, до кінця їх і не забути ніколи, але тепер ми змінили до них підхід, по-іншому їх сприймаємо. Якщо три роки тому Ігор навідріз відмовлявся про це говорити, не міг слухати навіть новини з фронту по телевізору, то сьогодні ми вдома можемо спокійно сісти, згадати про ті часи й обговорити. Подекуди й сам заводить такі розмови, чого ніколи не було раніше. Ставлення до буремного минулого стало легшим», – каже Зінаїда Вікторівна. В реабілітації також дуже допомагає сім’я – дві доньки та онучка. Земельну ділянку під забудову, яку сільрада надала воїну як учаснику АТО, все ще оформлюють. Власний бізнес Ігорю Михайловичу довелося закрити. Нині він працює на СТО і радіє тому, що має.
Того, що пережив «Лис» на Сході України в свій час, не побажаєш навіть ворогу. Тому ми можемо лише подякувати йому за мирне небо, вільну землю та можливість і далі милуватися, як наші діти ростуть, стаючи успішними людьми. Їх так багато, але шлях у них один – розвивати нашу єдину, рідну Україну, яка ще обов’язково стане сильною.
Віталій АНДРІЄЦЬ.
