Є багато прикладів стійкості й сміливості українських жінок – відомі парамедикині «Тайра» (Юлія Паєвська), «Пташка» (Катерина Поліщук) із «Азовсталі» та багато інших. Але моєю Героїнею віднедавна стала молода колега Олександра Давиденко із Запоріжжя. Успішна жінка, матір, дружина, журналістка, яка працювала в обласному медіа, на «Суспільне Запоріжжя». Проте у найважчий для країни час стала на її захист і воює у складі легіону «Свобода», старшим солдатом-стрільцем. Під час зустрічі у Центрі журналістської солідарності Запоріжжя Саша розповіла нам про те, як прийшла на службу, воєнні будні, а також про головні сенси свого життя. Подаю її розповідь практично без коректури.
– Я розпочала службу в 2020 році у в/ч 3033, бо розуміла, що буде велика війна. Ще тоді говорила, політичні процеси 2019-го року і все, що відбувається, призведуть до війни. Дехто мене чув, більшість сміялися «Ой, пішла в армію, нащо?!». Але я знала чому – вчитися стріляти, бо переконувати когось вже не мало смислу. Звичайно, в тилових частинах не вчать так, як в бойових бригадах, але якщо захочеш – навчишся. Підписала контракт на 3 роки, планувала після його закінчення перевестися в бойову частину, а коли розпочалася повномасштабна війна, подвоїла зусилля. Але сексизм в армії й досі процвітає, жінок вважають не бойовою одиницею, а обузою. Медиком, зв‘язківцем, діловодом ще беруть, стрільцем – не дуже. Втім за нагальної потреби військовослужбовців з тилових частин набирають. Так я потрапила в Махноград, моя ротація відбулася на Гуляйпільський напрямок. Вперше побувавши на війні, ще більше впевнилася, що моє місце тут, я вмію і хочу більше, здобути нові навички, бойовий досвід. Наступні півроку у мене пішли на те, щоб перевестися, але це дуже важко зробити. Їздила і в Дніпро, і до Києва. Дуже багато довелося пережити щодо переведення. Але я не здавалася. Зрозуміла, що треба потрапити у добробат, де тебе сприймають не як жінку чи чоловіка, а як людину здатну заради держави на все. Так я вийшла на легіон «Свобода», це єдина бригада, що підійшла мені морально і фізично. Поспілкувавшись, я впевнилася, це мої люди і буду з ними до кінця. Я щаслива, що зараз з ними працюю на Донбасі, де, безумовно, важче, ніж на Запорізькому напрямку. Тут йде справжня, страшна війна. Складна географія, більше ворожої техніки, артилерії, яка тебе кожну секунду намагається знищити. Велика кількість ворожих дронів, які за тобою спостерігають 24/7. Десь півтора місяці тому на фронті з‘явилися безшумні міни. Небезпечна штука – ти не чуєш виходу, не чуєш польоту, свисту, шуму, кілька секунд – і воно вибухає біля тебе. Вони більш точні, в них страшні осколки, уламки. Вижити після таких мін піхотинцю практично нереально. Власне безшумні міни на Донбасі – велика небезпека для військових. Нещодавно я приїхала додому і потрапила на похорони Олександра Коваленка з Правого берега, з яким служили у в\ч 3033. Так вийшло, що перший тиждень я не з живими зустрічалася, коли ходила по кладовищу. За останній час на Покровському напрямку полягло багато моїх друзів, з якими починала службу. Вижили одиниці, багато по шпиталях, за межами міста. Майже нікого з тих, з ким хотіла зустрітися, не побачила живими або цілими. Пекельна війна за останні 2,5 місяці забрала в мене чимало давніх друзів із Запоріжжя.
Весь жовтень йшли страшні бої на Донецькому напрямку. Саме в цей час я потрапила на «нуль», на Сіверському напрямку було «дуже весело» всім і кожному. Багато звідти не повернулися. Це залежало від багатьох факторів: везіння, уміння, терпіння. Ворог перебиває логістику, лупить без кінця і краю. Ми не маємо стільки артилерії, снарядів. Але наша піхота стоїть: треба тримати ділянку посеред випаленого поля – тримаємо! Коли ми їдемо на фронт, бачимо наполовину розбиті села, де є діти, маленькі, підлітки. Вони хочуть жити, бути щасливими. Заради них ми воюємо, тримаємось.
У Запоріжжі я теж бачу багато дітей, матерів з дитячими візочками. Я рада, що вдома, жива. Але коли відразу після повернення пішли з донькою в перукарню, неподалік, за півтори зупинки від нас на Космосі прилетів КАБ. Я стою без «броні», зброї, з дитиною за руку – і нікому нічим не можу допомогти. Це безсилля дуже зачіпає. Перше бажання було – взяти рюкзак і повернутися на фронт. Може, я мало відпрацювала, треба більше, краще. Коли ти приходиш додому – то ніби щасливий, але серцем ти ТАМ. Повернутися в нормальне цивільне життя не можливо. Хочеться, щоб всі твої близькі, друзі, запоріжці були живі. Так, КАБи ніхто і ніщо не може зупинити. Там (на фронті) ти можеш відстрілятися, гупнути з гранатомета, тут нічого не можеш вдіяти.
Люди дуже сподіваються на домовленості, що прийде Трамп і все вирішить. Читають різну «дичину» в мережах, вірять, що хтось «розрулить». Я в армії 5-й рік, на війні – третій, відповідально стверджую – ніхто не вирішить, крім нас! Але добровольці закінчуються, бо йдуть в саме пекло завжди. В добробатах 5-й, 6-й склад. Тих, у кого можна повчитися воювати, дуже мало. Приходять молоді, їх швидко навчають, і вони знову йдуть на передову. А в цей час стільки чоловіків в тилу ховаються, ухиляються. Вважаю, що інстинкт самозахисту – це не тікати, ховатися, а брати в руки зброю і захищатися – себе, родину, своє місто, країну. Я воюю разом з націоналістами, для них збереження держави, нації – це першочергово. Саме тому я з ними. Тож коли кажуть «домовленості», я питаю: про що? Тебе прийшли вбивати, як ти можеш домовитися із вбивцями. Їм не потрібні наші міста, села, люди, земля, вони все нищать, паплюжать. Я стояла на «нулі» – на 10-20 кілометрів випалені посадки, все живе. До нас пташки навіть не прилітали. Радієш, коли бачиш боже створіння, лисичку чи мишку. Ворона раз на місяць пролетіла – щастя. Живе серед мертвого. На 1 жовтня хлопці десь знайшли три маленькі рожеві квіточки, що якимось дивом вціліли. Подарували мені прямо з корінням. По рації нас в цей день привітали з Днем захисників – було дуже символічно. Коли поверталася на ротацію, раділа деревам, траві, листочкам, адже 1,5 місяці нічого не бачила. Раділи всьому – пташці, сонцю, що немає дощу, туману.
У нас в батальйоні всі взаємозамінні. Я, приміром, за посадою стрілець, але робила все – й допомогу надавала, й зв‘язківцем була, й штурмовиком. Універсальний солдат, треба вміти все, бо від цього залежить твоє життя і підрозділу. Боїшся бути «трьохсотим» не тому, що буде боляче, а тому що не закриєш цей сектор, підведеш своїх побратимів. Жінок в піхоті, крім мене, немає нікого. Це важко, небезпечно, адже кажуть, що піхота довго не живе, особливо при штурмових діях. Я витримала 41 день! Без зв‘язку, цивілізації… Що давало сили? Коли траплялася вільна хвилина, я переглядала фотографії своєї доньки, це давало сили і наснаги.
Олександра – надзвичайна людина, сильна, рішуча, щира патріотка України, три роки потужно воює на рівні з чоловіками, щоб забезпечити мирне майбутнє дитині, рідній країні.
Слідкуватиму за її долею, молитимусь щодня, щоб Господь зберіг її для України. Вважаю, що саме таким мотивованим людям слід іти у владу, відновлювати і відроджувати нашу країну після війни.
Наталія СТІНА.
