Наша розмова з людьми, які були змушені залишити свій дім через російське вторгнення, розпочалася зі слів вдячності.
– Ми безмежно вдячні Тетяні Вікторівні Свисенко, чуйній людині, неймовірно щедрої душі, заслуженому лікарю-кардіологу Клініки «Сімейний лікар Широківської громади». Вона нам не родичка, просто хороша знайома, але на відстані відчула нашу біду, відгукнулася і прийняла нас у Запоріжжі як рідних. Це Людина з великої літери, що дала нам прихисток, не взяла ні копійки грошей, забезпечила усім необхідним, надала найкращу медичну допомогу. Засприяла з сімейним лікарем і своєчасно покласти маму у лікарню.
Я зателефонувала їй з Нової Каховки, розповіла про нашу біду, ворогів, небезпеку, що ми доходимо вже до краю. У нас старенька хвора мама, і з нею ми не доїдемо до Європи. Тетяна Вікторівна не вагалася жодної хвилини: «Приїжджайте у Запоріжжя!»
Це відбувалося 15 липня 2022-го, середина літа, спека. Але обставини склалися так, що не їхати ми не могли, ще один день – і чоловік вже був би «на підвалі», під допитами рашистів. Там побували всі новокаховці з проукраїнською позицією, але вижили не всі.
Ми – пенсіонери, маємо проблеми зі здоров‘ям. Я – після онкології, -розповідає Ольга Іванівна. – Мій чоловік, Юрій Петрович (імена героїв змінено з об‘єктивних причин), переніс інсульт, благо, що в легкій формі. У 84-річної бабусі теж був мікроінсульт, а по дорозі сюди, у Василівці, стався ще один напад. Через спеку, нервову напругу, величезні черги на пропускному пункті їй стало дуже погано, треба було терміново рятувати життя. На диво, окупанти зжалилися і пропустили нас поза чергою. Ми живі свідки того, як у 40-градусну спекоту люди вмирали на тій «трасі життя»…Слава Богу, нам пощастило вирватися з того пекла.
Коли після надзвичайно важкої дороги з окупації ми зайшли в квартиру, то на столі нас чекав свіжий зварений борщ, пиріжки з сиром. Квартира вимита, прибрана. До цього стояла порожньою, тож Тетяна Вікторівна дістала меблі, купила новий диван, постіль, пральну машину, чайник, холодильник заповнила продуктами. І не робила з цього ніякого пафосу. Все просто, щиро, від душі.
Коли у нашої матусі стався другий інсульт, наш янгол-охоронець Тетяна Вікторівна знову простягла руку допомоги, як кваліфікований спеціаліст і друг. Ми довго боролися за життя і здоров‘я мами, і наші зусилля не пройшли марно. Реанімація 9-ї міської лікарні, потім відновлення, реабілітація. Вона перенесла обширний інсульт високого ступеня ризику. Лікарі дивувалися, як ми її виходили, поставили на ноги. Повільно, але вона рухається на ходунках, говорить, поступово повертається пам‘ять, це все результат лікування, постійних вправ та тренувань.
Зараз ветеран педагогічної ниви Зінаїда Василівна потребує дороговартісного лікування, ми зверталися з цього приводу до місцевої влади, волонтерів, чекаємо на допомогу.
Якби не колаборанти…
Ольга Іванівна та Юрій Петрович – міська інтелігенція, вона – бухгалтер, він – викладач суспільних дисциплін, справжні щирі українці, патріоти, добрі господарі, які люблять свою малу батьківщину, хочуть бачити її процвітаючою, біля дому розбили клумбу, саджали квіточки, дерева, прикрашали довкілля. На їхньому вікні у Новій Каховці постійно майорів український прапор.
«Це наша позиція. Її знали оточуючі, наші сусіди, але розділяли не всі. Ті, хто марив росією, відразу нагострили зуби на нас. 24 лютого, коли почалася війна, ми лише об 11-й годині зрозуміли, що стяг треба зняти, адже проросійська частина населення вже розправила крила, готувалася зустрічати своїх «визволителів» і здавали націоналістів», – згадує пан Юрій.
Трохи історії:
Нова Каховка народилась у 1952 році. Місто виросло на місці селищ Ключове, Лугове і Нові Судаки. Першобудівельники називали містечко “Новою Каховкою”, на честь існуючої на той час Каховки. Що цікаво, початково будувати серйозне місто не збиралися, планувалося лише селище на 300 осіб для працівників ГЕС. Але на будівництво приїхали тисячі людей з усього СРСР, які спільною працею звели прекрасне південне місто на березі Дніпра.
Особливістю будівництва був курс на готове місто з капітальним житлом, готовими соціальними об’єктами і постійною промисловістю, жодних бараків і тимчасових споруд. Практично водночас споруджувалась ГЕС, дамба, водосховище, залізнична колія.
Місто проектували з розрахунком на те, що містоутворюючим підприємством стане ГЕС. Однак наплив бажаючих залишитися в місті спонукав до розвитку іншої промисловості. З’явилися великі заводи (Південелектромаш, Укргідромех, Сокіл), змінились архітектурні вимоги, місто розросталося. Кількість населення зросла майже до відмітки у 80 000 осіб.
– Біда нашої України – колаборанти, якби не вони цього усього жаху б не сталося. Вони закликали сюди «руський мір». Ці безроссудні, жадібні, низькі люди, – вважають мої співрозмовники.
Навколо заводу «Сокіл», де свого часу робили акустику для ракет, було побудовано житло для російських працівників, – розповідає Ольга Іванівна. – На заводи крупного машинобудування, десь у 60-70 роки були завезені інженери, інші спеціалісти, їм надали житло, так вони тут і осіли. Зараз це вже люди похилого віку . І в нашому будинку мешкають колишні російські спеціалісти, їм років по 80-90. Це і є 5 колона путіна. Вони пам’ятають радянський союз, демонстрації, паради, дешеву ковбасу та морозиво, сумують за цим і прагнуть повернути минуле.
Ми живемо, дбаємо, облаштовуємо рідне містечко, завжди гостинні та відкриті для всіх. І навіть подумати не могли, на що здатні наші «добрі сусіди», колеги по роботі. Вони інші. Скільки тут живуть, їдять український хліб і хронічно незадоволені: влада погана, все дорого, інша справа – у росії… Збиралися разом, перемивали кістки, і врешті-решт дочекалися своїх.
Лютий 2022-го відкрив справжні обличчя кожного. Колаборанти одразу «здали» росіянам неблагонадійних, мої герої потрапили в ці списки. Всю весну вони просиділи вдома, не ходили на роботу. На підприємствах вже проходили показові засідання, де примушували усіх переходити на бік росії. Обстановка в місті погіршувалася з кожним днем, магазини практично не працювали, почалися перебої з продуктами, приватні автомобілі на вулицях росіяни могли запросто відібрати. Грабували також магазини, а потім заводили сюди російські торгові марки. А найстрашніше було те, що в різних кінцях міста можна було побачити тіла покалічених людей, що лежали просто на вулиці чи в парку.
6 березня 2022 року в центрі міста Нова Каховка відбувся потужний мітинг «За Україну!», на площу вийшло близько 8 тисяч людей, серед них і мої нові друзі. Росіяни розганяли мітингувальників, кидали в них димові шашки, стріляли в повітря. Але ніхто не відступив. Навпаки – злякалися вороги.
Таємно забезпечували земляків ліками
– Ми ховалися і робили свою роботу – таємно волонтерили. У нас були друзі, через яких ми забезпечували людей дефіцитними ліками.
Донька з-за кордону передавала ліки на Херсон, а там команда волонтерів-підпільників «Котики-патріотики» (керівник Ірина Саліхова) допомагали людям залишитися живими, організували перші пункти допомоги ближньому, – говорить Ольга Іванівна.
Діяв цілий ланцюжок волонтерів, які переправляли ліки у Нову Каховку. А вже тут Ольга та Юрій, ризикуючи життям, доставляли необхідні препарати землякам через лікаря. Одного разу Юрія ледве не піймали ЛНРівці, та Господь захистив.
Найбільший дефіцит відчувався у травні-червні, наші аптеки на той час вже розпродали всі залишки ліків, а нові партії не надходили, заклади зачинялися. Росіянам було вигідно реалізовувати свій товар за непомірними цінами. Привозили на базар, під контролем військових цигани продавали ліки за вищою у 5 разів ціною. Контролювали це також ФСБшники, заробляючи на цьому. Повернення у 90-ті роки союзу.
Медиків окупаційна влада відразу почала підкупляти високими зарплатами, але головну ставку робили на вчителів та викладачів, через ідеологію, моральний вплив на суспільство.
Керівництво у навчальному закладі, де працював Юрій, захопили негідники. Директриса зібрала загальні збори, де черга денна передбачала єдине: перехід на навчання за російською програмою. Із усього колективу, де налічувалося 40 осіб, підтримали «руський мір» спочатку лише п’ятеро. Викладача Юрія Петровича у числі інших внесли у списки «на комендатуру». Сусідка по дому також попередила, що керуючий будинком перейшов на бік ворогів і вже заявив їм, що ви – члени тероборони, комунікуєте з партизанами. Отже мости було спалено. Двічі перебувати у «розстрільних» списках окупантів – не передбачало нічого доброго. До того ж у місті почалися важкі обстріли Хаймерсами. Влучили у склади з боєприпасами: детонація, горіння, ударна хвиля пошкодила будинки в 4 кварталах, були й загиблі. Біля заводу «Сокіл» окупанти поставили пересувний крематорій, і кожну ніч палили своїх загиблих. Сморід по місту стояв жахливий. З 21-ї години вечора до 4-ї ранку жителі мікрорайону щільно закривали вікна. Дихати було не можливо. Собаки вили. Люди плакали.
Загалом містяни страждали від постійного тиску окупантів, перевірки документів, телефонів, нестачі продуктів, ліків, але раділи, коли ВСУ потужно цілили у скупчення окупантів та техніки.
Родина Ольги та Юрія пережили біль і страх, безнадію і розпач, зраду, обстріли, полювання на них патрулів. На їхніх очах подружжя знайомих з Корсунки кинули у в’язницю, били, катували струмом, усіляко принижували, примушували переходити на бік росії. Жінку довели до серцевого нападу і лише потім відпустили додому.
Дорослі діти, що знаходилися на віддаленні, переконували Ольгу та Юрія, щоб ті якомога швидше евакуювалися. Пропонували різні шляхи. Їхати через Крим на Грузію, звідти на Польщу, потім на Болгарію чи Україну. П’ять діб у дорозі! Цей варіант відкинули, бо у бабусі слабке здоров’я, вирішили на свій страх і ризик вибиратися через Василівку. Важливим був дзвінок до Тетяни Свисенко у Запоріжжя, чи прийме вона хоча б на перший час. Тетяна Вікторівна без вагань сказала «Чекаю!». Треба було ще переконати та забрати 84-річну матір, яка ледве ходить. Як це все відбувалося, вночі, під час комендантської години, заслуговує окремої нелегкої розповіді, про це іншим разом.
Діти терміново домовилися про виїзд з перевізником, повідомлення батьки отримали о 20-й годині вечора, а о 5.30 ранку вже треба було бути на об’їзній дорозі мелітопольської траси, там їх мали забирати і «вклинювати» в колону на виїзд. Часу на збори практично не залишалося, але немає такого, що не під силу сміливим і рішучим українцям, яким, мабуть, самі янголи сприяли в ту вирішальну ніч. У потрібний момент над головою пронісся вогняний Хаймерс, який поцілив у ворожий командний пункт, російські військові, що чатували неподалік їхнього дому, помчали на місце удару. І в цей час подружжя змогло забирати свою маму з сусідньої вулиці. За ніч швидко зібралися, прослизнули повз окупантів, і встигли на потрібне місце у призначений час.
Упродовж цієї небезпечної подорожі вони проїхали 18 ворожих блокпостів, першими були дагестанці з місцевими хвойдами, що пропустили навіть у комендантський час, далі – буряти, грізні кадирівці. А на самій лінії розмежування зустрілися нещасні мобіки, які просили привезти їм сімкартки, щоб подзвонити додому: «Мамки то не знают, где мы находимся…».
Перетинаючи блок-пости, вигадували військовим різні історії, що везуть бабусю в село, на похорони. І так кожного разу. Найприскіпливішими були корінні росіяни, водійка-перевізниця домовлялася з усіма, як могла, де хабарем, де вмовлянням, давили на жалість: «У нас хвора бабуся на інвалідному візку!» З пригодами, надзвичайно виснаженою і дійсно хворою мамою дісталися до Запоріжжя. І ось вже більше року, як живуть на гостинній запорізькій землі, лікують свою найріднішу людину, відновлюють її після важкої хвороби, та дуже сумують за рідним домом.
– Як би гарно не було тут, ми сумуємо і дуже сподіваємося, що наша маленька квартирка у Новій Каховці збережеться. І вже готові йти на суботники, проводити толоки, прикрашати своє місто, озеленювати: розбивати клумби, насіювати квітів, саджати дерева. Робити все що завгодно, аби лише у вільному рідному місті, – говорять мої нові друзі.
Дай Боже скорішої перемоги, і щоб всі змогли повернулися додому живі та здорові!
Наталія СТІНА.
Фото Геннадія СТІНИ та з соцмереж.
