Для когось земля — це лише бізнес чи захоплення, а для родини Мокрій із Новомиколаївщини Запорізької області — це все їхнє життя. Плекали рідні ниви дід із бабою, потім батьки, а тепер настала черга Сергія. Проте розбудовувати господарство та збирати хліб йому доводиться в надважкі часи: бої точаться за 25 кілометрів, а над полями все частіше чути гул КАБів та FPV-дронів.
Попри щоденну небезпеку, Сергій не полишає своєї справи. Каже, що родинне коріння, почуття обов’язку та любов до рідної землі тримають міцніше за будь-які страхи.
Коріння та любов до техніки
Сергій Мокрій народився в селі Іванівському колишнього Новомиколаївського району. Після школи вступив до інституту, де провчився рік, а потім пройшов строкову військову службу — продовживши родинну традицію: свого часу його дід служив у морському флоті, а батько — у війську. В армії Сергій здобув фах водія спеціальної військової машини. Згодом закінчив Металургійний коледж за спеціальністю «Галузеве машинобудування», навчився ремонтувати та обслуговувати практично будь-яку сільськогосподарську й автомобільну техніку.
Деякий час він працював водієм у дитячій поліклініці Запоріжжя, але поклик землі виявився сильнішим. У 2013 році Сергій повернувся в рідне село та влаштувався у місцеве фермерське господарство «Волна», де ще з 2000 року працював його батько, Сергій Григорович.
«Колись у нас був великий, дружній колектив, багато молодих хлопців. На вихідні після роботи збиралися на ставку відпочити. З початком повномасштабної війни все змінилося: хтось виїхав, когось мобілізували. Зараз у господарстві на півтора гектарів землі залишилося лише троє постійних механізаторів», — розповідає Сергій.
В умах гострого дефіциту кадрів доводиться бути універсалом. Цього року Сергію довелося очолити комбайн на жнивах — торік він працював помічником, а тепер разом із ще двома колегою закривають усі напрямки. Якщо треба – везе зерно, обробляє грунт на тракторі тощо.
Надійний тил та родинна підтримка
Сім’я для Сергія — головна опора. З дружиною Юлією він познайомився в центрі селища, запросивши на каву. Вона – вчителька хімії, 10 років викладала у Сторчівській школі, а згодом стала педагогом та завучем у Новомиколаївці. Зараз через безпекову ситуацію та виїзд дітей з селища Юлія навчає школярів дистанційно.
Батьки Сергія — також приклад відданості своїй справі. Мати, Тетяна Олексіївна, усе життя трудилася в медицині: працювала шкільною медсестрою, а пізніше — у терапевтичному відділенні районної лікарні. Батько, Сергій Григорович, незважаючи на вихід на пенсію, продовжує працювати на полях. Обробляє три паї, це 12 га, та ще плюс 5 гектарів особистого селянського господарства.
Молодший брат Сергія, 32-річний Олександр, вже рік захищає Україну на Запорізькому напрямку. Попри контузії та важкі обстріли на позиціях, він продовжує тримати стрій, а родина щодня молиться за його повернення.
А ще у домівці Мокріїв живе особливе тепло — це їхні пухнасті улюбленці. Сергій із посмішкою розповідає про 17 котів, а раніше було взагалі 40:
«Вони у нас як одна велика сім’я. Торік із восьми кішок привела малят лише одна, то чотири кішки із зграї кошенят разом вигодовували й доглядали. Домашні такі, залюблені. Намагаємося роздавати, але хто залишився, то вже назавжди».
Власний шматок ниви та техніка з «металобрухту»
Окрім основної роботи у ФГ «Волна», Сергій господарює на власній землі. Він обробляє два паї (8 гектарів), які дісталися у спадок від дідуся й бабусі — колишніх працівників місцевого колгоспу, а також доглядає присадибні городи.
На свій перший трактор Сергій збирав буквальнo по копійці, ще коли жив із батьками:
«Кожну гривню складав у сейф, економив на всьому, бо знав, що хочу працювати на землі. Купував техніку у стані металобрухту, сам ремонтував, рихтував, фарбував, міняв деталі. Люблю, щоб усе було по-хазяйськи: хай техніка стара, але доглянута і працює як годинник».
Про свою щоденну працю, ремонт та обробіток полів Сергій розповідає на власних сторінках у соцмережах — веде YouTube-канал (Sergiy Mokriy) та TikTok (ohotnik_23), де ділиться досвідом із такими ж ентузіастами.
Проте фермерство під час війни — це постійний ризик і збитки. Ціни на пальне, добрива та насіння зростають, а збут продукції практично зупинився. Зберігати продукцію на складах теж небезпечно – ворог постійно обстрілює, нищить зерносховища, техніку та врожай, у який аграрії вклали багато праці й чималі кошти.
«Через пошкодження портів та обстріли логістика майже знищена. Покупці до нас просто не їдуть — бояться. А якщо й наймати машини, то доставка коштує колосальних грошей. Втім знаходилися хоробрі: 600 гривень за тонну перевозки правили. Одна машина приїжджає,бере 40 тонн за раз, це 24 тисячі лише за перевезення.
Минулого року в мене через посуху соняшник погорів, довелося передисковувати більшість площ. Скосив трохи, здав, а отриманих грошей навіть не вистачило, щоб розрахуватися з людьми за паї, довелося позичати, щоб розрахуватися. А ось податки треба платити постійно, немає жодних поблажок від держави», — бідкається аграрій.
Жнива під прицілом FPV-дронів і пожежі у полі
Праця біля лінії фронту — це щоденний іспит на сміливість і витримку. Всюди можна знайти уламками від «шахедів» та снарядів, для розмінування доводиться постійно викликати фахівців ДСНС. А кожні жнива перетворюються на військову операцію.
Під час останнього збирання врожаю на полі в 450 гектарів дивом вдалося уникнути трагедії. Залишалося скосити останні 8 га ячменю, коли під комбайном здетонував невідомий вибухонебезпечний предмет.
«Комбайн ніби щось зачепив знизу. Проїхали метрів сто, бачимо — позаду вибігає шофер, махає руками. Вискочили, а стерня вже горить, миттєво спалахнула, вогонь за вітром пішов... Пожежної машини поруч не було. Я комбайном швидко обкосив ділянку, щоб відрізати полум’я, а сам викликав батька з трактором. Поки він їхав, ми з водієм зламали гілки в посадці й самі збивали вогонь. Врятували і комбайн, і поле, згоріло лише півтора гектара. Відбулися, можна сказати, переляком», — згадує Сергій.
Зараз працювати в полі стає дедалі небезпечніше. Через постійні польоти FPV-дронів та загрозу авіаударів техніку доводиться ховати в посадках та кущах.
Нині у господарстві склалася непроста ситуація, роботи багато: дискувати поля, готувати грунт під посів. Але стало страшно виїжджати в поле, не знаєш, де на тебе чекатиме ворожий дрон чи обстріл…
Між тривогою та надією
Нічні атаки, гул КАБів та ворожих безпілотників стали буденністю для мешканців Новомиколаївщини. Сергій із дружиною розцінювали варіанти виїзду, навіть їздили дивитися житло в Кіровоградській та Дніпропетровській областях. Проте покинути рідну хату та землю виявилося психологічно неможливо.
«Подивилися на ті хати в чужих областях — ціни космічні, а умов ніяких. У нас удома комфорт, усе зроблено власними руками. Та й куди їхати? За що купляти нове житло? Пережили зиму, пережили літо… Поки є можливість, будемо триматися тут», — каже Сергій.
Попри всі виклики — постійні обстріли, проблеми зі збутом зерна— Сергій Мокрій залишається на своїй землі. Бо переконаний: рідна земля тримається на тих, хто її любить і не залишає у найважчі часи.
І на завершення він сказав: «Як би татко на початку не переконував мене, що праця на землі завжди була невдячною та важкою, і що не варто сюди влазити, — вийшло навпаки. Я люблю свою землю, чужого мені не треба. Хочу працювати на ній, навіть якщо це не приносить колосальних прибутків. А найголовніше — працюючи на своїй землі, я відчуваю душевний спокій і особливу велич у душі. Повага до землі — це повага до самого себе. Для мене це саме так».
Наталія СТІНА.
Фото з архіву Сергія МОКРІЯ.
