У кожного з нас є власне покликання. До повномасштабного вторгнення життя Оксани Михайлівни було сповнене віри, краси та родинного затишку. Вона народилася й виросла в селищі Софіївка Новомиколаївської громади. За освітою — філолог іноземної мови, якийсь час працювала вчителькою у рідній школі. Згодом, після декрету, вирішила присвятити себе творчості — заснувала власну справу з декору та аеродизайну. Вона створювала дивовижні композиції з повітряних кульок, прикрашала весілля, ювілеї та дні народження, даруючи людям радість. Поруч завжди була любляча родина — чоловік-фермер, який досі під обстрілами плекає українську землю, та двоє дітей, нині доньці 13 років, а синові — 18.
Проте ранок 24 лютого 2022 року перекреслив звичне мирне життя.
Від завмирання до згуртування
Коли полетіли перші ворожі ракети, охопив ступор. Важко було повірити в те, що відбувається. На якийсь час уся громада ніби завмерла від невизначеності. У домі Оксани Пахолки збиралися рідні, друзі й сусіди, щоб підтримати одне одного та перечекати перші найважчі дні.
Але завмирання не могло тривати довго. Приблизно через місяць люди почали згуртовуватися. У Новомиколаївці організували Волонтерський ХАБ, куди звозили речі, одяг, ковдри, подушки та продукти для постраждалих і військових. Також розпочали активно плести маскувальні сітки. Оксана, як засновниця місцевої Viber-групи — координувала людей, публікувала оголошення, новини та інформацію про евакуацію.
«Я і моя родина не могли залишитися осторонь, адже я християнка. Моя місія — підтримувати й допомагати», — згадує пані Оксана.
«Благодія»: від перших сіток до власного осередку
Спочатку всі сподівалися, що війна закінчиться за місяць-два. Але ситуація лише загострювалася, потреби фронту зростали, особливо гостро постало питання маскувальних сіток. Спочатку плели з того, що знаходили вдома: розрізали старий одяг, діставали рибальські сітки. Згодом з’явилися промислові матеріали, що дало новий поштовх у роботі.
Оксана Михайлівна знайомилася з волонтерами із Запоріжжя, розширювала збори, допомагала матеріалами та плела сама. А далі виникла ідея створити щось більше. Разом із друзями та братами й сестрами у Христі вони заснували волонтерський осередок у Новомиколаївці під назвою «Благодія». І ще один пізніше пані Оксана організувала у своєму селі Софіївка.
Вся діяльність «Благодії» базувалася на християнських цінностях. Осередок зняв приміщення, а друзі з Америки надіслали швейну машинку. Це було не просто виробництво — це було молитовне служіння. Кожну сітку, кожну річ, виготовлену власними руками, волонтери благословляли та супроводжували щирою молитвою за українських захисників.
П’ять років волонтерської праці
Колектив «Благодії», який починався з кількох ентузіастів, виріс у справжню велику родину. Засновниця Оксана Пахолка розповіла, що за весь час його діяльності через осередок пройшли десятки, сотні різних людей. До доброї справи долучалися члени церкви, земляки, школярі, пенсіонери та навіть приїжджі. Приміром, пані Оля з синочком, які приїхали з Херсонщини провідати свого батька-військового, на місяць також стали у волонтерський стрій. Місцева бабуся Наталя приводила допомагати свою 7-річну онучку Єву (на фото). Наймолодшим помічникам було менше 7 років, а найстаршою волонтеркою стала 83-річна Ганна Іванівна. Попри поважний вік, вона прагнула бути корисною й допомагала у пошитті адаптивного одягу.
Хтось кромсав тканину, хтось шив, хтось в’язав чи випікав смаколики. Маскування плели щодня — від світанку до вечора, у холод і в спеку. Батьки приходили з дітьми, долучалися внутрішньо переміщені особи.
Обсяги виконаної роботи вражають:
- Десятки кілометрів рулонів сітки (понад тисячу готових маскувальних покриттів);
- Тисячі подушок, сотні шкарпеток, білизна та футболки для бійців;
- Постійні збори на рації, генератори, шоломи та зарядні станції.
А ще — любов і турбота у кожній дрібниці. У місцевому супермаркеті Новомиколаївки встановили «Кошик для військових», куди кожен мешканець міг покласти смаколик.
Аби акумулювати більше коштів на потреби військових, волонтери почали щотижня організовувати ярмарки — спочатку в Запоріжжі, згодом з місцевими волонтерами – в рідній Новомиколаївці. Земляки приносили вироби ручної роботи та патріотичну продукцію. Справжньою окрасою та «магнітом» ярмарків стала смачна випічка від Наталі Краснової, яку люди розкуповували миттєво. З часом «Благодія» зміцніла й почала самостійно проводити благодійні ярмарки. На свята волонтерки виходили просто в центр селища, встановлювали станок для плетіння маскувальних сіток і працювали просто неба. Перехожі могли на власні очі побачити їхню невтомну працю, придбати патріотичний хендмейд чи домашню випічку та підтримати захисників донатами. Усі зібрані кошти спрямовували на потреби Збройних Сил України. При місцевій церкві волонтерки шили адаптивний одяг, натільну білизну та подушки для госпіталів.
Окрім допомоги армії, волонтерки Оксана Пахолка разом Інною Дорошенко дбали й про ментальне здоров’я земляків: влаштовували концерти, чайні вечори, майстер-класи з розпису, екскурсії на Хортицю, аби люди — особливо ВПО — мали змогу відтанути душею та відчути підтримку. Також дівчата відвідували місцевий госпіталь: Інна підстригала поранених хлопців, Оксана дарувала їм найважливіше — духовні розмови та молитовну опору.
Служіння, яке триває
Загрозу життю волонтери відчули одними з перших у селищі. У Новомиколаївці ворожі «шахеди» ударили поруч з приміщенням, де дівчата працювали, шили та плели. З часом обстріли ставали все частішими й небезпечнішими.
Рішення залишити рідний дім було неймовірно важким і болючим. Зараз Оксана Михайлівна перебуває в Мукачево. Але навіть зміна міста не зупинила її покликання. Знайшовши місцевий осередок на Закарпатті, вона одразу приєдналася до плетіння сіток, а також продовжує закривати збори для хлопців на передовій, які їй безмежно довіряють. Ось і зараз є запит на ремонт техніки для захисників та оголошується збір на «Чуйку» для односельчанина Оксани, який воює у районі Нікополя – Марганця.
Команда «Благодії» нині розсіяна по різних куточках України, але їхній зв’язок не перервався. Вони зідзвонюються, підтримують одна одну й продовжують волонтерити на нових місцях (наприклад, її вірна подруга та сестра у Христі Інна створила осередок у своєму місті й далі шиє адаптивний одяг для поранених).
«Хоч це і важкий воєнний період нашого життя, але це був і найкращий час, коли я змогла пізнати й об’єднати заради доброї справи стільки чудових людей. Разом нам було легше пройти цей складний шлях. Я безмежно дякую Богу за кожного, хто був і залишається поруч», — підсумовує волонтерка.
Історія Оксани Пахолки — це приклад того, як віра, перетворена на дію, здатна об’єднувати серця, дарувати надію та тримати тил, де б ти не перебував.
Наталія СТІНА.
Фото з архіву Оксани Пахолки
