Часто можна почути: «Життя таке непередбачуване». Але за будь-яким прожитим днем стоїть перш за все те, що люди називають долею. Чітко визначена послідовність подій, хід якої відомий лише Господу. Саме вона і є непередбачуваною. У неї можна вірити чи не вірити, але ніколи не знаєш, коли станеш мамою, татом, дідусем, бабусею, виграєш в лотерею, отримаєш підвищення. Так само, як і коли станеться стихійне лихо, прийдуть злидні чи війна.
Друга світова війна принесла людству горе, страх, бої, яким, здавалося, немає кінця, мільйони людських втрат, розруху. Те ж саме вона означала для рідних братів Петра Костянтиновича та Михайла Костянтиновича Нечаєвих, котрі служили в різних військах, бойових частинах і, відповідно, на різних фронтах, нічого не знаючи один про одного під час війни. 8 травня 1945 влада нацистської Німеччини підписала акт про беззаперечну капітуляцію. Велика Перемога стала святом, яке завжди відзначатимуть ті, хто відчув її сам, знає та пам’ятає з розповідей близьких. Того ж місяця 1945 року (точна дата невідома, але в Європі війна деякий час ще тривала) абсолютно випадково, серед тисяч незнайомців, звільнених від фашистської окупації людей і військових побратимів, зустрілися у Берліні й брати Нечаєви. Вірогідність такої події – одна на мільйон. Але це не завадило їй статися саме з цими двома чоловіками. На пам’ять про цю доленосну зустріч і по сьогодні збереглося архівне фото.
Життєві історії братів особливо нічим не вирізняються. Їхній батько Костянтин Васильович Нечаєв брав участь у Першій світовій війні. Коли почалася Друга, він вже був у поважному віці. Натомість захищати Батьківщину пішли 4 його сини: Михайло, Василь, Петро та Григорій. Всі вони є уродженцями с. Івано-Ганнівка (раніше – Крамарове).
Михайло жив з сім’єю в Ручаївці, працював водієм в колгоспі. Дуже любив свою професію, місце роботи, не змінив його ані до, ані після, війни. Навіть під час неї водив машину – водійські навички Михайла там теж стали у нагоді. Його місце поховання нині знаходиться в рідному селі. Петро мешкав в тому ж селі, що й брат, всю війну, аж до Берліну, пройшов в якості піхотинця. Після її завершення працював каменярем в Янцевському гранітному кар’єрі, що в селі Кам’яному.
Василь до військових подій був директором школи, в якій по сумісництву вчителював. На фронт пішов добровільно. Хто на чому знається, війні байдуже, тож обов’язки доводилося виконувати різні. Потрапивши в підрозділ зв’язку, спочатку став, як і Михайло, водієм, а потім – кулеметником. З тяжким серцем Василь згадував бій за Сапун-Гору при звільненні Севастополя. Після повернення на «цивілку» продовжив вчителювати.
Також добровольцем на фронт пішов Григорій, на відміну від інших своїх братів, ще в непризовному віці. Ходив у розвідку на окуповані фашистами території, а під час боїв під обстрілами власними руками витягав поранених з небезпечної зони. Таким чином, за даними архіву Міністерства оборони, врятував дуже багато життів. За все це Григорій має 2 медалі «За відвагу» та Орден Червоної Зірки. Після війни працював водієм.
Свій сміливий та стійкий характер Григорій Костянтинович залишив у спадок правнуку Микиті Маракову. Багато років потому він повторив чоловічий вчинок свого прадіда, відслуживши в зоні АТО/ООС три роки. У військкомат він теж пішов добровільно, щойно йому виповнилося 18 років. Рідним сказав, що осторонь війни залишатися не може, уклав контракт із ЗСУ, по прискореній процедурі пройшов навчання і вирушив на Донбас, захищати Україну. За час служби в житті Микити багато чого сталося, але він, як і прадід, герой скромний.
Завдяки цим людям ми сьогодні маємо щастя жити, на повні груди вдихаючи свободу. І те, що час від часу з ними трапляються такі історії, означає, що доля теж пам’ятає про їхні подвиги та вшановує їх своєю дорогоцінною увагою. А неосяжну гордість за Велику Перемогу та предків, котрі її здобули, зокрема й з Запорізького району, нащадки відчуватимуть впродовж усього свого життя.
Віталій АНДРІЄЦЬ.
